"Фільм та лонгрід для суботи" - Влад Пономар

"Фільм та лонгрід для суботи" - Влад Пономар

У вівторок в надважливому матчі 5-го туру Ліги Чемпіонів, Шахтар зіграє в Англії проти «Манчестер Сіті». Головний тренер «Ліверпуля» - чинного володаря Кубка Чемпіонів, німець Юрген Клопп нещодавно назвав «Сіті» - найкращою командою в світі, а Хосепа Гвардіолу (тренер «Сіті») - найкращим тренером світу.
А вчора я подивився фільм про найкращого воротаря в історії «Манчестер Сіті» - німця Берта Траутманна, який
зіграв 545 матчів за «Сіті», став почесним офіцером Ордена Британської імперії, був внесений до Залу слави «Манчестер Сіті», Залу слави Англійського футболу і Залу слави Німецького футболу.
Легендарний Боббі Чарльтон зізнавався: «Берт був кращим воротарем з тих, проти кого я взагалі коли-небудь грав», а Лев Яшин говорив про нього так: «В світі два найкращих голкіпера. Один - це Лев Яшин, а інший - той німецький хлопець з Манчестера, Траутманн».
Фільм 2018 року і його назва «The Keeper» (або «Trautmann»). Ви зможете знайти його по одній з цих назв. На сайтах онлайн-переглядів він йде з назвою «Голкипер» (рос.), дуже рідко трапляєтья «Вратарь» (рос.).
Це кіно про любов, війну, волю, злети і біль. Баварський режисер стрічки Маркус Розенмюллер працював над стрічкою 10 років.
Фільм назбирав купу міжнародних нагород:
Bavarian Film Awards- Best Film;
39 San Francisco Jewish Film Festival 2019-Audience Award; Dinard Film Festival 2019-Golden Hitchcock Award and Audience Award;
Gilde Film Awards- Youth Jury Prize;
Buenos Aires German Film- Festival Audience Award;
2019 Gold Coast International Film Festival-Audience Award for Best Narrative; Die Deutsche Film- und Medienbewertung FBW in Wiesbaden verlieh dem Film das Prädikat besonders wertvoll.
На цьому місці пропоную вам обрати: ви можете спочатку подивитися фільм, а потім почитати історію, а можете навпаки. Як Вам буде зручніше.

Отже історія голкіпера, який зумів завоювати любов колишніх ворогів: Берт Траутманн: від нациста до героя Англії.
"Я вже відповідав на це питання мільйон разів. Куди б я не пішов, люди завжди запитують про мою шию. Я зіграв більше 500 матчів за Сіті, але всіх цікавить лише той фінал 1956р. Люди, зустрівши мене на вулиці, замість привітання випалюють стандартну фразу: "А, я Вас знаю, Ви той, хто зламав шию на "Вемблі". Від цього нікуди не подінешся, це частина мого життя". Ця фраза належить легендарному голкіперу «Манчестер Сіті» Берту Траутманну. Його зламана шия – просто квіточки на фоні тих небезпек, з яких йому пощастило вийти цілим.
Бернд народився в 1923р в Бремені в сім’ї простого робітника та домогосподарки. Тоді в Німеччині панувала економічна криза, викликана Великою депресією. Інфляція, як описував її в «Чорному обеліску» Ремарк, «набрала темпів скоротечних сухот». Гроші, зароблені протягом трудового дня, до вечора знецінювалися, ставлячи мільйони людей в тяжке становище. Ось і батько Бернда, як не гарував, не міг прогодувати родину. І на початку 1930-х Траутманнам, у яких на той час з'явився ще одна дитина, довелося продати свій приватний будинок і купити недорогу маленьку квартиру в більш дешевому робочому кварталі. Дитинство бременського хлопчини було суворим на тлі міжвоєнної доби: безробіття, політична нестабільність, занепад Веймарської республіки.
З самого дитинства Бернхард виявляв інтерес до спорту, якому приділяв багато часу. Він грав у гандбол і футбол, виступав за молодіжні бременські команди «Блау-Вайс» і «Тура», ходив у піші походи, займався атлетикою та гімнастикою.
Як і для більшості населення Німеччини, 1933 рік став переломним в житті Траутманна. Тоді країною ширилася коричнева чума, до влади прийшли нацисти. І юнак також повірив демонічним промовам вождя нації. Він вступив в Гітлерюгенд. В цьому не було нічого дивного, адже третина німецьких дітей записалася до лав цієї організації. А Траутмманн же був спортсменом, тому цей крок не виглядав чимось дивним. Тоді це було трендом. Він по-справжньому підсів на опіум для німецького народу, яким в 1933р. стала нацистська ідеологія. «Якщо ви народилися в гітлерівській Німеччині, - згадував пізніше Траутманн, - У вас в голові не було своїх власних думок. Ви знали, що є німці, і є вороги».
За відмінні спортивні досягнення Траутманн навіть отримував грамоти з рук Пауля фон Гінденбурга. Він був в числі 60-ти бременських юнаків, вибраних для участі в програмі Landjahr. Молоді промивали мізки, розповідаючи про нацистські ідеали та готували з них ідеальних громадян Третього рейху. Юнаки проживали в замку і не лише слухали лекції, а й багато працювали в полях. Нацисти, як і їхні червоні брати, завжди любили використовувати дармову робочу силу.
Після повернення додому і закінчення школи Бернд пішом працювати учнем механіка в автомайстерню. На вихідних він традиційно грав в футбол, виступаючи на позиції форварда.
Почалася Друга світова.
За словами Бернда, коли Німеччина напала на Польщу, він відчув піднесення. Батько не розділяв емоцій сина. "Він говорив, що ця агресія неодмінно призведе до війни з Британією, а в такій війні в німців немає жодного шансу на перемогу", – розповідав Бернд в автобіографії Trautmann’s Journey.
В серпні 1940р він пішов на фронт. Бернд мріяв про небо, але в нього не було навчальної кваліфікації, щоб стати пілотом. Тому Траутманн спробував записатися в радисти. Але він провалив екзамен і йому довелося піти в зв’язківці, які з землі підтримували Люфтваффе. Бернд швидко зрозумів, що нацистська пропаганда не має нічого спільного з реальністю. Війна виявилася не такою аж приємною, як її описував доктор Геббельс. Мрії Траутманна розбилися об жорстоку реальність вже через кілька тижнів реальних боїв.
Поневіряння Бернда під час Другої світової війни яскраво описав Джонатан Уілсон в своїй книзі: "The Outsider: A History оf the Goalkeeper": "На початку літа 1941р Траутманна відправили Польщу, звідки 22 червня його перекинули в наступ на Радянський Союз. В липні його роті наказали залишатися в лісі неподалік від Житомира та чекати, поки підвезуть припаси. Два тижні Траутманн зводив кінці з кінцями. Німці в навколишніх селах намагалися виміняти свої речі та всілякі дрібнички на їжу. Також допомагав ліс, де було чимало ягід та грибів. Траутманн логічно припустив, що автомобіль спростить йому пошук харчів. Він згадав свої навики автослюсаря, трішки почаклував з розподільником запалювання в "Opel P4", який мав невдовзі вирушити до Києва з кількома офіцерами. Проте фокус не вдався.
Начальство послало за головним автомобільним майстром роти й Траутманн за кілька секунд усунув несправність. Він це зробив настільки блискавично, що в офіцерів зародилися підозри. Німці завжди вміли добре розв’язувати язики. І Траутманн швидко зізнався в тому, що хотів викрасти авто. Військо-польовий суд кинув Бернда на 9 місяців за ґрати. Але через кілька днів в нього почалося запалення апендикса і Бернда перевели у госпіталь. Зрештою його помилували і відправили в армію під Дніпропетровськ. По дорозі він загубився в лісі, де став випадковим свідком масової розправи есесівців над євреями.
"Я був шокований. Спочатку їх змусили викопати кілька траншей, а потім зігнали туди та розстріляли. Я помітив одну молоду пару, яка вибралася з цього кривавого місива і безшумно поповзла в лісові нетрі. Я вдав вигляд, що їх не помітив. Якби також помітили мене, застрелили б на місці - айнзатцгрупи не залишали свідків.
Ця подія настільки вразила мене, що якби я був трішки старшим, то, мабуть, вчинив би самогубство", – розповідав Траутманн.
Тепер він добре розумів, що нацизм зовсім не такий, яким його малював Гітлер. І вже хотів якомога швидше повернутися додому, проте дороги назад вже не було. "Тоді мені було лише 17. А коли ви молоді, війна видається пригодою. Проте з першими боями вся ця дурнувата романтика вивітрилася з моєї голови. Я бачив смерть, тіла. Мене часто трусило від страху і я неодноразово обмочився.
Після багаторічної промивки мізків, зростаючи в нацистській Німеччині, Ви ніколи не могли думати лише про себе, Ви в першу чергу думали про інтереси нації. Але крига, на яку пропагандисти перетворили моє серце, починала танути. Ми бачили як плачуть полонені за матерями та батьками. Тоді в мене зароджувались сумніви. Коли ж я зустрівся з ворогом на полі битви, я остаточно зрозумів, вони такі ж люди, як і ми. Природно, що я ні з ким не ділився своїми думками, оскільки за них мене одразу б розстріляли", – писав Берт в автобіографії.
З настанням зими полк, в якому служив Траутманн, перекинули під Вітебськ, а згодом в район Смоленська. Незвичні морози та жахливі умови, в яких німці утримували радянських полонених, пробудили в Траутманна лише одне бажання – якомога швидше дістатися додому. Очевидно, що за дезертирство його просто б поставили до стінки. Тому в січні 1942р він подав заяву на вступ в парашутний полк Люфтваффе, але зовсім не тому, що продовжував мріяти про небо. Він знав, що переведення туди дасть йому два місяці підготовки в Берліні, де не було жахливих морозів та найголовніше – там не вбивали. Здавши екзамени та отримавши кваліфікацію парашутиста, Траутманн знову почав проходити всі кола пекла війни.
Бернд боровся з партизанами в білоруських лісах. Німці настільки сильно їх боялися, що десантники вважали єдиним безпечним місцем, де їх не дістануть – дерева. Траутманн і Ко спали просто на них, прив’язавшись до гілок парашутними лямками. Після Курської дуги вермахту довелося забути про напад і лінія фронту стрімко покотилася назад. Траутманна тяжко поранили, але він повернувся на фронт після операції. Пізніше Бернд отримав Залізний хрест. В липні підрозділ Траутманна вів бій з танковим полком Червоної армії, який переважав німців в співвідношенні 50 до одного. Не дивно, що Бернд опинився в полоні. Так би ніхто ніколи й не написав про Траутманна, який би помер десь в далекій Росії. Але йому пощастило. Німці провели контратаку й Бернд знову опинився на волі.

В червні 1944р юнак міг видихнути з полегшенням, він нарешті залишив жахливий Східний фронт, на фоні якого Західний нагадував канікули. Але після висадки союзників в Нормандії, події в Європі теж не віщували вермахту нічого хорошого. Траутманн потрапив з вогню та в полум’я. Його полк намагався захистити від американців Париж, а потім стримував британців в районі нідерландського Арнема.
Під час боїв на півночі Франції він знову опинився в полоні — тепер уже в бійців французького Опору. Але Бернду знову вдалося втекти й повернутися до своїх.
1945-го, під кінець війни, бомбардувальники союзників зрівняли із землею місто Клеве (Німеччина), де базувалися залишки частини Траутманна. Він був одним із небагатьох, хто зумів врятуватися. Після бомбардування Траутманн три дні пролежав під завалами щебня і лише дивом вижив. Після цього Бернд вирішив, що навоювався і відправився в рідний Бремен пішки, але потрапив в руки американців. "Двом янкі наказали розстріляти мене. Вони поставили мене до стінки, я закрив очі та почав молитися. Я почув як вони звели курок і раптом хтось з моїх катів прокричав: "Біжи!". Мене не потрібно було просити двічі, я мчав з усіх ніг. Думаю, що тоді я побив світовий рекорд на стометрівці", – згадував Бернд.
Однак Траутманн недовго насолоджувався свободою. На шляху додому (відстань між Клеве та Бременом 300 км) він потрапив у полон втретє. Занедбаний сарай, в якому ночував Траутманн, на світанку вирішив обшукати англійський патруль. Вони виявили в стозі сіна хлопця у німецькій формі. Вирішивши, що англійці можуть його розстріляти, Траутманн кинувся тікати, але далеко не пішов.
«Я перемахнув через огорожу за сараєм, але впав прямо під ногами британського сержанта. Він подивився на мене, посміхнувся й іронічно вимовив: „Привіт, фриц, не бажаєш чаю?“. Я зрозумів, що це полон», — згадував він пізніше.
Його відправили в табір для військовополонених в бельгійське місто Остен. Потім перевезли в табір в графстві Ессекс в Британії. Оскільки він чесно зізнався, що пішов до армії добровольцем, то мав пройти процес денацифікації, як військовополонений категорії С (ідеологічні прихильники нацизму). Хоча, за власним твердженням, нацистом себе ніколи не вважав. До 1948р продовжувала тривати епопея Траутманна із переміщеннями з одного табору в інший.

В таборі Ештон-ін-Макерфілд, йому стала в пригоді професія водія, він розвозив товари по фермах. "Мені неабияк пощастило, адже з нашого полку, чисельністю в 1000 бійців, зуміли пережити війну лише 90. До того ж, більшість з них залишись скаліченими. Я нічого не залишив в пам’яті про війну. Де мій Залізний хрест? Я не хотів, щоб він нагадував мені про ті страшні часи. Я взяв Залізний хрест та 5 своїх медалей і викинув їх в смітник", – писав Траутманн в автобіографії.

Одного разу табір відвідали кілька британських чиновників, зацікавлених у створенні футбольної команди в трудовому таборі, яка могла б проводити ігри проти інших аматорських команд. До команди приєднався і Траутманн, зайнявши в ній місце півзахисника. У вільний від роботи час, Бернд грав в футбол.
Під час одного з матчів трапився випадок, який кардинально змінив його життя. "Внаслідок жорсткого зіткнення я травмував ногу, після якого стало очевидно, що в полі я більше не помічник. Тоді я запропонував нашому голкіперу помінятися з ним місцями до кінця матчу. Я думав, що за півгодини не пропущу десяток м’ячів. Новий досвід мені настільки сподобався, що ці півгодини перетворилися на 18 років", – згадував Бернд. Траутманн-воротар виявився наділений безсумнівним талантом. Він настільки виділявся своєю грою серед інших полонених, що на нього звернув увагу місцевий клуб «Сент-Геленс Таун». Цей скромний клуб ніколи не думав про якісь серйозні досягнення. А на домашніх трибунах збиралася лише жменька вболівальників. Президент «Сент-Геленс Таун» Джек Фрайар особисто запросив Бернда приєднатися до нового клубу. Не роздумуючи, Траутманн прийняв пропозицію. Для нього з цим переходом відкривалася можливість покинути, нарешті, табір. При цьому він не горів бажанням повертатися в Німеччину, як більшість ув'язнених у таборах. Німеччина самим своїм існуванням нагадувала йому про ті жахи і біди, через які йому довелося пройти за роки війни.

"Коли в 1948р. я зрештою опинився на волі, то міг повернутися додому. Але мене туди не тягнуло. Я продовжив працювати на фермі та підписав контракт з «Сент-Геленс». На мій дебютний матч прийшло 250 вболівальників, а на прощальний аж 6000. Проте найбільше мене вразило те, що місцеві жителі, по-справжньому полюбили мене. Так, коли я вирішив провідати рідних, яких не бачив довгих 6 років, мешканці Сент-Геленса дали мені в дорогу величезний кошик, де були цукор, масло, бекон. Також вони подарували конверт з 50 фунтами. Вони самі не мали що їсти, але вирішили поділитися зі мною своїми скромними пайками. Нацисти переконували нас, що справжні чоловіки не плачуть, але це була неправда. Добрі вчинки нікого не можуть залишити байдужим і я розплакався".
Він одружився з Маргарет Фрайар — дочкою президента «Сент-Геленс». Того ж року прекрасна гра Траутманна підняла його аматорський клуб дивізіоном вище.
В 1949р один з кращих воротарів в історії «Манчестер Сіті» Френк Свіфт повісив рукавчики на цвях. Керівництво Містян спочатку думало, що місце легенди займе дублер Алек Терлоу. Проте не так сталося, як гадалося. Він підхопив туберкульоз. Приблизно в той же час на товариський матч з «городянами» в Манчестер приїхав «Сент-Геленс». Гра Траутманна не змусила довго думати босів «Сіті», але багато інших англійських клубів також вишикалися в чергу, щоб запропонувати Берту приєднатися до їх лав. Але «Манчестер Сіті» був спритнішим за всіх і в жовтні 1949-го року «городяни» підписують з футболістом професійний контракт.
Цей божевільний вчинок спровокував бунт в середовищі фанатів, які почали масово здавати абонементи. На вулиці міста вийшли 25 000 людей з транспарантами "Ні нацисту та військовому злочинцю!". "Після всіх тих жахливих ночей, які ми пережили під час війни, коли відкопували наших мертвих жінок і дітей з-під завалів, чи можна придумати для вболівальників Сіті більші тортури, аніж змусити дивитися, як німець грає в футбол з чоловіками, яких нацисти намагалися вбити? До того ж, він так званий "чистокровний арієць" – високий блондин з голубими очима. І те, що його перехрестили з Бернда в Берта не робить його більшим англійцем", – писав один з власників абонемента.
За «Сіті» вболівали вихідці з єврейських кварталів міста. Той факт, що в воротах їхнього клубу гратиме колишній солдат вермахту, ще й нагороджений Залізним хрестом, сильно їх обурив. Під час прес-конференції німець заявив, що не є нацистом.
На першому матчі стадіон вітав новобранця тисячоголосним "Зіг хайль!", йому неодноразово погрожували смертю.

Допомога прийшла Траутманну звідти, звідки він аж ніяк не чекав. Рабин єврейської общини Манчестера Александр Альтманн став на захист німця. Йому пощастило в 1938р вислизнути з лап нацистів, чого не скажеш про батьків рабі – вони перетворилися на попіл в пічках Освенціма. "Незважаючи на страшну жорстокість німців до нас, ми не можемо судити окремого німця, який жодним чином не пов’язаний з цими злочинами. Цей футболіст – порядна людина, в ньому немає жодної проблеми. Все повинно оцінюватися по суті".
Промова рабина розбила кригу і невдовзі Траутманн став улюбленцем "Мейн Роуд". Але коли «Сіті» приїжджав в міста, які найбільше постраждали від нальотів авіації люфтваффе, а їх було чимало, з трибун доносилися: «Нацист!», «Фріц!», «Вбивця!» Але іноді по завершенні такого виїзного матчу Берту аплодувала публіка, віддаючи належне його високому класу і самовідданості.
А вдома він був одним з небагатьох футболістів, якого любили як в синій, так і в червоній частині Манчестера.

5 травня 1956 р Траутманн зіграв в матчі, який зробив його не просто одним з кращих воротарів в історії «Манчестер Сіті». «Сіті» другий рік поспіль вийшов у фінал Кубка Англії. Другий рік поспіль на шляху до трофею стояв інший «Сіті», з Бірмінгема. Другий рік поспіль команда ризикувала зупинитися за крок від перемоги.
Берт тягнув удар за ударом і за 17 хвилин до фінального свистка команда Траутманна перемагала 3:1. Аж раптом на ворота Містян вискочив Пітер Мерфі. Берт хоробро кинувся в ноги супернику і все: коліно карбується в голову. Воротар втрачає свідомість, але при цьому його руки тримають м’яч, наче лещата. Траутманн лежить без руху.
Нашатир, пекельний біль в шиї, рішення залишитися на полі, «Уемблі», який тягнув «For He's a Jolly Good Fellow», яку виконують на днях народження - так народилася легенда британського футболу.
Вивих п'яти шийних хребців, другий з яких був зламаний навпіл, це мало коштувати кіперу життя. Удар Мерфі міг стати останнім для Траутманна.
"Коли я отямився, то побачив поряд з собою нашого ескулапа, який намагався воскресити мене з допомогою нашатирного спирту. Я нічого не бачив, все було наче оповите туманом. Я більше нічого не пам’ятаю з цього матчу. Мені розказували, що потім я зробив 3 дивовижних сейви та втримав свої ворота на замку, але я їх не пригадую. Чому я продовжив матч? Тоді ні про які заміни не було навіть мови. Я не міг залишити своїх товаришів в меншості в настільки важливому матчі. Адже ми всі мали мрію, виграти Кубок Англії.
«Ввечері всю команду запросили на святковий вечір у Букінгемський палац, до королеви Єлизавети II. Я танцював із дружиною та весь час відчував, що не можу тримати шию. Коли королева тиснула мені руку, вона запитала мене, в чому справа. Я посміхнувся і сказав, що шия трохи болить. Я ще не знав, що у мене перелом», — розповідав пізніше воротар.
«Наступного дня, не в силах більше терпіти біль, я записався на прийом до хірурга-ортопеда, який працював в Королівському лазареті Манчестера. Він чесно мені сказав: "А чому Ви тут?" А де я маю бути? "В пеклі. З такими травмами люди не живуть. Як Ви могли дозволити собі розгулювати зі зламаною шиєю. У Вас однозначно дах поїхав!", – згадував Траутманн в автобіографії.

Того року Траутманна було визнано футболістом року. Він став першим воротарем, а також першим і до 1981 року єдиним футболістом з-за меж Британських островів, якому було присуджено цю нагороду. Воротар був улюбленцем британців, які називали його не інакше як «наш Берт».
Але через місяць після кубкового тріумфу, в родину Траутманна прийшла біда. Шестирічний син Берта загинув під колесами авто неподалік будинку.

У середині 1950-х наствник команди Лес Макдавелл запропонував нову ігрову тактику, яка будувалася навколо контролю м'яча. За такої тактики Траутманн став першим у британському футболі воротарем, який вводив м'яч у гру, не вибиваючи його якнайдалі у поле у боротьбу, а вкидаючи рукою на одного з крайніх захисників. Тут сталися у нагоді навички, набуті у юнацтві під час ігри у гандбол, — німець вкидав м'ча на десятки метрів точно у ноги партнеру по команді.
Боббі Чарльтону доводилося часто грати проти «Сіті» з Траутманном на воротах. Через роки він зізнавався: «Берт був кращим воротарем з тих, проти кого я коли-небудь грав. У «Юнайтед» ми завжди говорили, що на Берта небезпечно дивитися, поки ти не завдав удар. Знаєте чому? Ми вважали, що якби він зловив наш погляд, то просто міг прочитати всі наші думки!».
Берт захищав ворота «Манчестер Сіті» до 1964 року, взявши участь загалом у 545 іграх за команду протягом 15 років.

15 квітня 1964 року відбувся прощальний матч легендарного голкіпера. Під овації 60- тисячних трибун, які заповнили «Мейн Роуд», Берт Траутманн в якості капітана вивів на поле збірну Манчестера, яка складалася з гравців «Сіті» і «Юнайтед», з такими майстрами у складі, як Боббі Чарльтон і Денис Лоу. У цей день вони грали проти збірною світу з Томом Фінні, Ронні Клейтоном, Джиммі Армфілдом, Стенлі Метьюзом і іншими зірками в складі.
Стадіон у Манчестері плакав і проводжав на пенсію легенду свого клубу.

В 2004р Берта було нагороджено Орденом Британської імперії. В той же день, через 48 років після першої зустрічі, Траутманн поговорив з Єлизаветою II в Берлінській філармонії. Королева вирішила пожартувати над німцем.

«О, Гер Траутманн, я вас пам’ятаю! Ваша голова щось занадто нахилена. з вами все гаразд? шия, досі болить?» — запитала Єлизавета ІІ.
Після завершення кар'єри Берт спробував себе в ролі тренера. Траутманн встиг побувати тренером збірних Бірми, Ліберії та Пакистану. Через кілька років він скаже: «Це був прекрасний час. Я вчив людей в цих країнах футболу, але і вони навчили мене багато чому. Від них я багато дізнався про життя і про те, як ставитися до людей, відмінним від вас за своїм мисленням і менталітетом.
Коли я відвідав Німеччину в перший раз після війни, я зізнався собі: «Будь чесним, Берт. Ти англієць! Це усвідомлення і тепер викликає в мені гордість».


89-річний футболіст помер 2013 року в Іспанії.

Влад Пономар