Кондитерська у кілька поверхів, принада для всіх, хто розуміє, що таке справжнє щастя. Поверх шоколаду, поверх тортів, поверх східних десертів… З балкона кавʼярні відкривається неймовірний вид на стіни старого міста, куди, подейкують виходив подивитись на море сам Отелло. З цього балкона неможливо піти і від цих ласощів неможливо відірватися – а там, вдалечині, біліють закинуті готелі курортної зони, яка перетворилися на пустелю після війни і розділення прекрасного острова.
Так я запамʼятав Фамаґусту, одне з культових міст на Середземному морі, чиє ім’я стало назвою нового серіалу про те саме розділення острова. Мала відбутися світова премʼєра, проте після протестів з боку турецького уряду компанія Netflix відмовилася випускати серіал у прокат. Тепер його побачать користувачі у Греції – і тільки. Однак сама реакція на появу серіалу і полеміка між Анкарою та Афінами нагадує, що бувають конфлікти, які можуть тривати не роками, а десятиріччями – і не мати вирішення.
Турецьке вторгнення на Кіпр завжди пояснювалося Анкарою як протидія спробі державного перевороту на острові й намаганням радикалів з грецької громади позбутися турецького населення. Я не буду тут переповідати складну історію стосунків греків і турків на Кіпрі, адже серйозний конфлікт між громадами був ще до цієї спроби перевороту. Факти, однак, свідчать про те, що ця спроба закінчилася не тільки поразкою заколотників, але й поваленням диктаторського режиму у самій Греції. Але державний суверенітет Кіпру так і не було відновлено, а вигнані з північної частини острова греки втратили можливість повернутися до своїх домівок і отримати назад своє майно (із турками на півдні відбулося, звісно, те ж саме). І от вже 50 років поспіль Туреччина не погоджується із відновленням територіальної цілісності Кіпру, тримає на його північній частині свою армію та істотно змінила склад населення цієї частини острова за рахунок сприяння переселенцям з континентальної Туреччини.
У 2014 році росіяни, які ніколи нічого не вигадують, але багато що мавпують й крадуть, повторили кіпрську операцію турецьких військ у Криму. В Москві також говорили про небезпеку для російського населення українського півострова, також організували проголошення його «незалежності» й приєднання до власної країни (Туреччина, треба віддати їй належне, так далеко не пішла). Однак російські дії в Криму Анкара впевнено називає порушенням міжнародного права – президент Ердоган востаннє зробив це на нещодавній зустрічі «Кримської платформи» й був гранично переконливим. Водночас президент Туреччини не менш впевнено виступає за міжнародне визнання Турецької республіки Північного Кіпру і наполягає, що тільки існування двох держав на острові Кіпр може стати реальним вирішенням проблеми.
Історія із 50-річним розділенням Кіпру спростовує всі міфи, які ми плекаємо щодо можливостей політичного розв'язання проблеми відновлення територіальної цілісності України. Багато хто вважає, що вся справа у Путіні, у російському режимі і якщо ситуація зміниться, все буде вирішено за кілька днів. Але за 50 років у Туреччині змінилося безліч президентів і премʼєрів, сама країна стала геть іншою у порівнянні з тією Туреччиною, яка існувала у 1974 році. Незмінним залишалося одне – консенсус турецького суспільства щодо Кіпру й підтримки турків-кіпріотів. Багато хто вірить, що якщо Росія почне поважати міжнародне право, їй доведеться визнати незаконність приєднання Криму та інших регіонів України. Проте Туреччина поважає і захищає міжнародне право – там, де це не стосується саме турецьких інтересів. Хто сказав, що з Росією має бути інакше? При цьому Туреччина залежить від Заходу набагато більше, ніж Росія. Як країна НАТО вона, звісно, є частиною Заходу. До Ердогана ця залежність і взаємна симпатія були навіть більшими, ніж зараз. Однак, ніхто у Сполучених Штатах чи інших країнах НАТО не зміг переконати Анкару повернутися до питання відновлення територіальної цілісності Кіпру. Всі перемовини закінчувалися без результату, всі мирні плани виявлялися нереалістичними. Коли, зрештою, генеральному секретареві ООН Кофі Аннану вдалося організувати на острові референдум щодо обʼєднання, він завершився повним і несподіваним фіаско: більшість турків проголосували за, більшість греків – проти.
А чому? А тому, що греки бажали не просто врегулювання, а справедливого врегулювання. Їм не сподобалося, що на острові залишаться турецькі (але і грецькі) війська при демілітаризації самого Кіпру і турецька громада контролюватиме більшу частину острова, ніж це мало би бути згідно із чисельністю населення. Як і те, що переселенці з континентальної Туреччини залишаться на Кіпрі, та ще й у будинках, відібраних у греків. Так, греки, ймовірно втратили історичний шанс для обʼєднання острова і навіть для повернення до Фамаґусти, що також передбачалося планом. Але якщо б українцям запропонували повернути Крим із тим, щоби там залишився російський Чорноморський флот і переселенці з Росії – чи багато з нас підтримали б такий чудовий план? Особисто я би не підтримав. Та й ви також.
Отже, нам потрібно зробити простий висновок з так і не баченого нами на Netflix серіалу «Фамаґуста»: території, які під час цієї війни чи майбутніх нових війн з Росією нам не вдасться звільнити силовим шляхом, малоймовірно буде повернути шляхом політичного рішення. При цьому Росія буде займатися не просто ідеологічною обробкою населення, яке там залишиться, але й свідомою зміною самого етнічного і політичного складу населення окупованих територій, так що за 20-30 років це вже буде зовсім інший світ, навіть більш віддалений від України, ніж якась там Суджа. Ніяких партнерів по перемовинах в Росії, які горіли би бажанням віддати нам території, ми не дочекаємось. І навіть велика криза в Росії цьому не допоможе – тільки, звичайно, якщо ми не зможемо скористатися цією кризою знову-таки для відвоювання своїх земель.
Це треба усвідомлювати, просто щоб після війни не жити у світі зайвих ілюзій. Та Україна, яку ми збережемо – буде нашою. Та Україна, яку ми не відвоюємо – надовго стане чужою, сподіваюсь, що не назавжди.
Ну і, звичайно, якщо ми дійсно будемо й надалі сподіватися на дійсно справедливий мир, ми маємо завжди протистояти спробам Росії – будь-якої Росії, путінської чи антипутінської – заважати нашим намаганням донести правду про російську окупацію українських земель чи підмінити її своєю пропагандою. Ми маємо усвідомлювати, що Росія без Путіна може отримати ті ж самі можливості впливу на Netflix, що й Туреччина з Ердоганом – і залюбки цими можливостями скористається.
