У шаховій партії, де на кону стоїть виживання нації, кожен хід має бути виваженим, а кожна жертва — виправданою. Проте з моменту призначення генерала Олександра Сирського на посаду Головнокомандувача, українська армія, здається, грає у криваву гру за правилами, нав'язаними ворогом. Це історія про те, як регресія до застарілих радянських методів командування, що цінують утримання території вище за життя солдата, веде до ланцюга виснажливих поразок, тактичних прорахунків і стратегічної катастрофи.
Бахмут: символ кривавої впертості
Ім'я генерала Сирського назавжди буде пов'язане з обороною Бахмута, яка стала квінтесенцією його командного стилю — безжального, виснажливого та негнучкого. Саме тут проявилася його тактика, яку у військах швидко охрестили "м'ясною". Замість гнучкої оборони та своєчасного маневру для збереження сил, Сирський наполягав на утриманні міста за будь-яку ціну, перетворюючи його на політичний символ, а не на військовий об'єкт.
Джерела згодом повідомляли, що його попередник, генерал Валерій Залужний, неодноразово рекомендував вивести війська з майже оточеного міста, щоб зберегти досвідчені бригади для майбутніх наступів. Проте ці поради були проігноровані. Результат — виснаження найкращих українських підрозділів, втрата міста і прізвисько "Генерал 200", що міцно закріпилося за Сирським у солдатському середовищі. Західні видання, як The Economist, лише підтвердили цю репутацію, зазначивши, що він "готовий вступати в бій з ворогом, навіть якщо ціна в людях і техніці висока". Бахмут став пам'ятником незламності духу солдатів і, водночас, трагічним доказом фатальної недалекоглядності їхнього командира.
Авдіївка: урок, написаний кров'ю, але так і не вивчений
Здавалося б, трагедія Бахмута мала стати холодним душем для командування. Проте битва за Авдіївку, вже під безпосереднім керівництвом Сирського як Головнокомандувача, продемонструвала, що жодних висновків зроблено не було. Сценарій повторився з жахливою точністю, але цього разу крах стався значно швидше.
Фатальне зволікання: Росіяни знову застосували свою перевірену тактику флангових охоплень. Українські підрозділи, зокрема 3-тя ОШБр, повідомляли про співвідношення сил 1 до 15. Незважаючи на це, наказ про виведення військ був відданий лише тоді, коли "дорога життя" вже перебувала під щільним вогнем ворога.
Хаотичний відступ: Це перетворило відступ на операцію з порятунку, що призвело до значних втрат і потрапляння в полон багатьох бійців, які до останнього прикривали відхід основних сил.
Ілюзія "неприступної фортеці": Після падіння Авдіївки виявилося, що підготовлені тилові рубежі оборони є недостатньо потужними. Це дозволило росіянам використати тактичний успіх для розвитку оперативного наступу на захід, що й призвело до нинішньої кризи біля Покровська.
Спроба Сирського пояснити поразку "недостатньою кількістю боєприпасів" є лише спробою перекласти відповідальність. Основна причина — це системна нездатність командування адекватно оцінювати загрози та вчасно ухвалювати складні, але необхідні рішення.
Доктрина минулого: чому стиль Сирського — це крок назад
Ключова проблема командування Сирського лежить у його філософії. Вона є прямою протилежністю тій децентралізованій, гнучкій системі за стандартом НАТО, яку намагався впровадити Залужний, заохочуючи ініціативу молодших командирів.
Натомість Сирського характеризують як прихильника жорсткого мікроменеджменту та похвилинного планування. Цей підхід, що є прямим спадком радянської військової школи, придушує творчість та швидкість реакції на полі бою, роблячи українські підрозділи передбачуваними. Як зазначають у коментарях ЗМІ українські офіцери, такий стиль веде до того, що "накази виконуються, незважаючи на об'єктивну реальність". Цей регрес до застарілої доктрини не лише призводить до тактичних поразок, але й підриває бойовий дух армії, яка бачить, що її життя розмінюються на утримання руїн.
Фактор уразливості: родичі в Росії та ризик шантажу
Однак, окрім застарілої військової доктрини, може існувати ще одна, значно небезпечніша причина його рішень. Він перебуває у вкрай уразливому становищі, оскільки його близькі родичі проживають на території Росії. Цей факт робить його залежним від ФСБ, яка може використовувати загрозу життю та безпеці його сім'ї як потужний важіль тиску.
Таким чином, він стає об'єктом для шантажу та маніпуляцій з боку ворожих спецслужб. Це створює пряму загрозу для всієї нашої армії, оскільки його рішення та дії можуть бути продиктовані не інтересами України, а прагненням захистити своїх рідних, що робить обороноздатність країни вразливою.
Покровськ: на порозі нової, ще більшої катастрофи
Сьогодні найгарячішою точкою фронту є Покровський напрямок. І знову, як під копірку, повторюється знайомий сценарій. Російські війська, зокрема після прориву біля Очеретиного, повільно, але невпинно розширюють фланги, створюючи загрозу оперативного оточення українських сил у значно більшому масштабі, ніж це було в Авдіївці.
Реакція командування залишається незмінною — утримання позицій, введення в бій стратегічних резервів для латання дірок. Але ми не бачимо жодних ознак асиметричних дій чи спроб перехопити ініціативу. Війська знову втягнуті у виснажливі бої на невигідних рубежах, і це є логічним, жахливим наслідком попередніх помилок.
Вирок системі полягає в тому, що вона виявилася нездатною до змін. Стиль командування генерала Сирського, заснований на впертості та ігноруванні ціни, можливо, був виправданий в обороні столиці, але в тривалій війні на виснаження проти значно більшого ворога він веде до катастрофи. Питання вже не в тому, чи є ця стратегія хибною, а в тому, скільки ще життів і міст буде принесено в жертву, перш ніж від неї відмовляться.
