Коли The Economist — журнал, який читають кабінети й ради директорів, — ставить у розділі лідерів заголовок «Fixing the rot in Ukraine», це не просто редакційна думка. Це вирок тональності. Захід говорить нам без евфемізмів: українська влада розводить «гниль» — і якщо ми не зупинимо процес зараз, то завтра не матимемо ані довіри, ані зброї, ані повітря для дихання. Саме так я прочитав цю колонку — як холодний, раціональний удар у дзвін, адресований не російській пропаганді й не нашій «зраді», а західній аудиторії, яка роками платить наш рахунок за виживання. 
The Economist формулює те, про що ми кричали всередині країни і що тепер почули ззовні: адміністрація Зеленського стає нетерпимою до критики, користується законом як кийком проти політичних опонентів і — найгірше — пробувала приборкати незалежну антикорупційну інфраструктуру, щойно вона підійшла близько до «своїх». Це не емоція — це факт, відбитий у стрічках міжнародних агентств: у липні влада протягнула правки, що підпорядковували НАБУ і САП прокурору, призначеному президентом. І тільки вуличний протест у воєнний час плюс жорсткі сигнали з ЄС змусили Банкову за десять днів дати задній хід. Ви чуєте? Не патріотичні ролики, а вулиця і Брюссель повернули стрілку у бік закону. 
Це й є «гниль»: спокуса закрутити гайки там, де інституції нарешті почали працювати, і поступитися лише під зовнішнім і громадянським тиском. Бо допоки система зручна для близьких до влади фігур, її під’їдають не російські ракети, а внутрішня безкарність. Я не вперше про це пишу; тепер про це прямо говорить і видання, що задає порядок денний для світових еліт. Його логіка проста: якщо Україна хоче лишатися об’єктом довіри, а не співчуття — поведінка влади має відповідати заявленим цінностям. Інакше навіть найщиріші друзі не зможуть і далі переконувати своїх платників податків, що нас треба підтримувати «без умов». 
Окрема лінія — свобода слова. Ще до великої війни ООН попереджала: закриття телеканалів санкціями, переслідування критиків та активістів — це слизька доріжка. Я не ідеалізую тих мовників — серед них було немало російського сміття. Але інструмент, який спершу застосовують проти очевидної ворожої пропаганди, дуже швидко перетворюється на універсальний інструмент придушення незгоди. І саме це тепер бачить Захід: нетерпимість до критики стала звичкою, яку виправдовують війною. Війна не прикриє все — і вже точно не прикриє внутрішні авторитарні рефлекси. 
The Economist додає ще одну важливу деталь: Європа тепер не відвернеться. Навпаки — вона посилюватиме допомогу, але разом із допомогою посилюватиме й умовність: незалежні антикорупційні органи — не на папері, а в реальності; верховенство права — не в промовах, а в судах; медіа — не для «своїх», а для суспільства. Бо ЄС чудово розуміє ціну провалу: у разі нашого зсуву в хаос і відкат до авторитарної «ручної» держави континент отримає величезну, розгнівану, озброєну країну на своїх кордонах. Для Брюсселя це не моральна дилема — це екзистенційний ризик, і саме тому тональність стає безкомпромісною. 
І на цьому тлі з’являється пасаж самого Зеленського: в інтерв’ю американським медіа він уже публічно каже, що готовий не йти на вибори після війни, а самі вибори готовий оголосити при першому безпечному вікні — наприклад, у разі перемир’я. Я сприймаю це як знак: Банкова відчуває зміну вітру. Але слова без дій — це тільки шум. Потрібна процедура, а не риторика: дорожня карта правових рішень, міжнародне спостереження, чесні правила для всіх. Бо легітимність — не раз і назавжди; легітимність треба підтверджувати, особливо у війні. 
Чому я так гостро реагую на статтю західного журналу? Тому що вона перевертає дзеркало у бік, від якого в Україні відвикли: більше ніяких безумовних авансів «за красу очей». Або ми демонструємо інституційну дорослість — і тоді Захід має моральне та політичне право тримати нас довго. Або ми продовжуємо імітувати зміни, закручуючи гайки для медіа, консервуючи «своїх» і приручаючи антикорупцію — і тоді втеча довіри буде лише справою часу. Воїни запитують: «Де снаряди?» Бізнес питає: «Де правила гри?» Суспільство питає: «Де межа?» Відповідь на всі три питання починається з одного слова — довіра. І її не купиш — її будують діями.
Що це означає практично? Перше — бетонні гарантії незалежності НАБУ і САП, без «віконець» і «сірого картелю» з прокурорами. Друге — демонтаж власних токсичних залежностей у владному оточенні: репутаційний борг Банкової не закриє жоден телемарафон. Третє — процедурна свобода слова: прозорі, стандартизовані рішення в безпекових питаннях замість кулуарних розписок. Четверте — юридична архітектура виборів під час війни або відразу після припинення вогню: так, складно, але можливо — і саме це стане доказом, що ми справді демократія, яка воює, а не війна, що прикриває згортання демократії. 
Ми не маємо права програти зсередини. Бо поразка зсередини — це не прорив фронту; це прорив корупції, безкарності та звички до зручного авторитаризму. Колонка The Economist — це не «зрада», а останній ввічливий аргумент перед тим, як ввічливість закінчиться. Нам простягають руку — але не для «порятунку будь-якою ціною», а для дорослого контракту: реформи в обмін на довіру; інституції — в обмін на довготу підтримки; чесні механізми влади — в обмін на право залишатися частиною цивілізованого світу. І цей контракт — ще у наших руках сьогодні.
