Що робити з Росією — тут відповідей ні в кого поки нема.
По-перше, ніхто не має з нею справи, як ми, тому є викривлене уявлення про небезпеку. Тим паче, що в епоху дронів про жоден контроль за озброєнням не може бути мови. Власне, восени 2025 Росія окремо протестувала деякі ближні до себе держави — і результати для них були невтішними. Кремль може покласти критичну інфраструктуру Європи швидше, ніж вона мінімально відреагує.
Друге. Заклики окремих європейських політиків до України — то угоду Трампа негайно підпишіть, то досить присилати гроші на війну, то взагалі сіяртівське "зупиніть призов і закінчуйте", - ознака того, що троянські коні не сплять і радо капітулюють, якщо випаде така можливість. Тут не можна не погодитись із влучним пасажем Володимира Зеленського до Віктора Орбана про те, що той думає, як "відрощувати його живіт, а не про те, як нарощувати його армію, щоб зупиняти російські танки від повернення до вулиць Будапешта".
У деякому сенсі поведінка Європи нагадує нас самих перед лютим 2022 року, коли чимало хто проігнорував реальну небезпеку і вірив, що росіяни у масі своїй таки не самогубці.
Зараз, коли є реальна загроза трансатлантичного розлучення, — Європа чіпляється за деякі ілюзії. Але немає сенсу, хто анонсує цей кінець шлюбу, — різкий Венс чи більш дипломатичний Рубіо. Так, як жили раніше, уже не вийде, і хоч би що там було — теза "озброюйся або помри" реальна, як ніколи.….
Колись на Мюнхенській безпековій конференції всі присутні зацікавлено слухали спіч російського диктатора Владіміра Путіна про кінець однополярного світу і наміри Росії мати привілей на свою незалежну політику. Тоді Путін був відносно молодий, популярний і такий дуже оригінальний в очах сіреньких бюрократів з блакитними краватками. Тоді мало хто розумів, що означає простір від Владивостока до Лісабона — що це не зовсім про торгівлю та культуру без меж.
Нинішня Європа в кулуарах Мюнхена нагадувала муху-цокотуху, яка інфантильно профукала минулу двадцятирічку, аби тепер у хаосі зберегти себе фізично.
