Той, хто віднайшов свою силу через випробування - отримав пігулку від зайвої та недоречної слабкості надалі. Напевно тому в цій силі знаходиш мотивацію. Не в розслабленості та безпечності - а в зосередженості та певній напрузі. І може це певний вид ПТСР - коли тобі вже некомфортно там, де немає загрози.
Він стоїть - і ти стоїш.
Ти стоїш - і він стоїть.
Обожнюю це місто.
Ми не можемо "розписуватися" за всіх містян, де би ми не жили. Ось мені, наприклад, соромно за вибір більшості свого часу, АЛЕ відповідати я можу тільки за себе - що зробила, чого не зробила, що обирала, і так далі. Наразі, незалежно від того, хто там кому повірив після серіалів, виключно для мене є я і він. Це мої особисті з ним відносини. Він сильний - і я намагаюся. Хай кожен відповідає за себе, хай кожен сам робить висновки - час ввімкнути "дорослого" в собі та вчитися жити далі усвідомлено. Вчитися, чорт забирай, тим більше що тут і зараз ми отримуємо нехай і страшні, але дієві уроки на все наше подальше життя. Питання за кожним з нас: ми здатні змінюватися та розумнішати, коли вже летять ракети та КАБи, чи й далі будемо хлопати вухами у відповідь на казки шашличників?
ВІН заслуговує на нашу свідомість. ВІН на це завжди заслуговував. Не хочу його підвести.
Харків -2024.
Риторичні питання:
- Чи достатньо батьку чи матері не втекти, щоб вважатися хорошими батьками для своїх дітей?
- Чи достатньо хірургу не втекти з операційної, щоб вважатися хорошим спеціалістом?
- Чи достатньо вчителю не втекти з класу, щоб вважатися тим, хто вчить твоїх дітей?
- Чи достатньо сину чи доньці не втекти, щоб бути опорою для своїх старих батьків?
- Чи достатньо вашому партнеру не втекти, щоб його було за що кохати?
Це дійсно все, що комусь достатньо? Можливо, це відсутність самоповаги, і вона у нас як травма, ми її не вилікували?
