Як ось сьогодні. Здригнулися всі. Збігаю вниз, під ті самі сходи, де більше року були кинуті матраци на підлогу, бо ж єдина кімната без вікіон, і по дві стіни від вулиці. Привіт, рідне "сховище", яке насправді навряд чи ворятує...
Я мабуть обійняла би ту людину, яка перша скине триколор з Білгородської міської ради, стане на нього ногами та ретельно ті ноги об ганчірку витре. Бо дуже добре пам'ятаю, як мешканець Ма-а-асквы опинився на Харківській будівлі обласної ради та повісив на неї свій російський стяг. Це був перший плювок нам в обличчя, нам, місцевим. А ще - приліт в цю ж будівлю ракети Калібр (наче вона). А ще - літаки над містом. Одного з цих льотчиків привозили на місця злочину. Кажуть:
- Що ж ти, падлюка, наробив? Бомбив Алепо, а тепер Харків, і взагалі подивись, скільки людей ти вбив?
Бо вони ж з неба не бачать наслідків, а тому їх не торкає. Та й взагалі, ніщо не торкає...
Бо єдина думка його, мабуть: "як мені не пощастило потрапити в полон, зараз був би вдома, знову літав би".
І вокзал. Переповнений. Жахливі кадри.
Трошки навздогін до інтерв'ю Залужного, мені дуже імпонує впертість: "мені плювати, мене ніхто не зупинить".
Браво.
Єдина доцільна відповідь на всі натяки домовлятися.
