Я вже кілька разів підряд спускаюсь в ліфті з дівчиною, одягненою у білосніжний махровий теплий халат, в товсті шкарпетки і якісь чудернацькі сандалі. Сьогодні вона тримає чашку якогось пахучого чаю, бачить мене у ліфті і сміється:
- Не дають, паскуди, чаю випити! Ой, я дивно виглядаю? Та просто мій халат як пальто. Теплий. Я його надягаю швидко і вже готова бігти вниз.
Ми виходимо разом на мінус 1 поверсі. І вона мені каже:
- Як добре, що у нас є паркінг. І лавки. У мене батьки живуть в Кременчуку. Вчора там впало 9 ракет. Вони ховалися в підвалі. А в підвалі дуже ненадійно…
По паркінгу ганяють діти на самокатах. У нас в будинку все ще багато дітей. Вони вже призвичаїлись. На столі у нашому паркінгу-бомбосховищу є цукерки. І пасочки. Діти під‘іжджають до столу і ласують цукерками і здобою.
Хтось вмикає чайник. Розставляємо одноразові паперові стаканчики. Пакетований чай.
- Отак би все життя прожили і не мали б жодної уяви про сусідів, - каже молодий чоловік і витягує з наплічника звичайний білий батон.
- Хочете? - питає. - Я додому купив, але їсти хочу вже. І розламує хлібину на шматки.
Стоїмо, їмо. Хоча я абсолютно не голодна. Але хліб смачний. І люди поруч вже стали рідними. Ті, з якими ми їмо хліб, куплений чоловіком в сусідньому магазині.
Я соромлюсь сфотографувати.
- У мене лампочка не горить! - кричить малий на велосипеді.
І до нього зразу прямують кілька чоловіків і хлопців. Подивитися, що там з тією лампочкою. Стоять, радяться. Хтось вже пішов до авто «за інструментами».
Людський мурашник. Кілька собак з нами сьогодні тут. Одна ходить на повідку поруч з господарем. Дві інші, в смішній одягачці, граються яскраво-червоним м‘ячиком.
Плаче дитина. Молода жінка заспокоює свою донечку. Потім дістає з сумки їжу в термосі і починає годувати малятко.
- Їж, моє сонечко, - промовляє.
Ходимо, розмовляємо, чекаємо.
- Мамо, пішли додому! - гукає хлопчик років 7.
- Ми маємо почекати. Зараз не можна.
Дитина повертається до свого товариша, трохи молодшого на вигляд, і каже:
- Прийдеться тут гуляти, а то руські як кинуть бомбу!
- Не кинуть! Не кинуть! - відразу кІлька голосів.
Мама поспішає до хлопчика: - Ти ж знаєш, що наші збивають ті бомби. Не бійся, все буде добре.
- Боже, Боже, - бідкається моя вчорашня сусідка, - от навіщо нашим дітям оце все знати і бачити? Щоб він здох, проклятий виродок.
«Десь є вибухи» - тривожно шелестить паркінг. Всі шукають інфу в своїх телефонах.
То наші боги - ПВО. Збили 5 ракет.
Паркінг видихає. І знову всі повертаються до своїх справ. Мами катають візочки, діти бігають, песик скавчить від радощів, бо з ним грається господар, жінка прибирає на столі, де ми їли хліб і пили чай.
Відбою сирени поки не було. Велосипед ще ремонтується.
