Відео зі звільнених міст і сел, відзняті військовими, журналістами, волонтерами, часто просто на телефони - це найкраще, що я бачила. Бо вони справжні. Вони не відрежисовані. Там тільки життя, біль, щастя. Там немає загородження, за якими тримають людей на відстані. Там немає охорони. Там немає цензорів.
Там все як насправді - зруйноване, заплакане, посивіле, ЧЕСНЕ. Там не виставляють правильне освітлення, не прибирають зайвих з кадру.
Такими нас поважають в світі сьогодні.
Чесними.
Відкритими.
Справжніми.
Тут не треба додавати фальші, офіціозу, заборон, фанфарів. Тут не треба імітувати щось. Тут не може бути Я поперед МИ. Бо на війні нерідко простий солдат - більший герой, ніж хтось вищий за посадою. І мріє цей герой не про популярність, а щоб живі були його побратими. Чи щоб діти були здорові. Чи щоб мати дочекалась. Інші цінності. Інший рівень. Набагато вищий.
А ще чим людина глибша за розвитком, чим більше вона має досягнень - тим вона скромніша. Принаймні це виходить з першого твердження.
Хто хоче, той розуміє.
