Після поразки Вірменії у війні за Нагірний Карабах у 2020 році в середині країни почався процес, який ще декілька років до того здавався малоймовірним. Частина вірменського суспільства почала відкрито сумніватись у ролі росії як головного гаранта безпеки держави. Фактично на це вплинула пасивність Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) під час загострень конфліктів з Азербайджаном, а також обмежена роль російських миротворців та відсутність реальної підтримки з боку Москви.
На цьому тлі Єреван поступово почав розширювати співпрацю зі США, Європейським Союзом та західними безпековими структурами. Зрозуміло, що для Кремля це стало серйозним викликом, адже Вірменія залишається однією з небагатьох країн Південного Кавказу, де росія все ще зберігає військову, економічну та політичну присутність. Через Вірменію Москва впливає на регіональні транспортні маршрути, стримує посилення Туреччини у регіоні та зберігає важелі впливу на безпекову ситуацію у Кавказькому регіоні. Саме тому росія дедалі активніше переходить від прямого військового тиску до гібридної моделі впливу через олігархів, бізнесові структури, медіа, політичні мережі та енергетичну залежність. І сьогодні це стає головною загрозою для внутрішньої стабільності Вірменії та її спроб і намагань вийти з-під російського впливу.
Однією з ключових фігур російського табору у Вірменії все ще залишається колишній президент Кочарян Роберт Седракович. Його політична команда та й повʼязані з ним бізнесові кола вже багато років асоціюються з моделлю влади початку 2000-х років, коли політика, великий бізнес та державні ресурси були фактично злиті в одну систему. Особливу увагу викликають його контакти з російським бізнесом, зокрема з Євтушенком Володимиром та компанією АФК «Система». Це російська публічна інвестиційна компанія , яка діє як холдинг, інвестуючи в різні сектори економіки, і яка перебуває під санкціями США через зв’язки з російським військово-промисловим сектором.
У 2020 році колишнього президента Вірменії Кочаряна звільнили з-під варти після внесення застави у розмірі понад 4 мільйони доларів. Він перебував під арештом у справі про повалення конституційного ладу під час подій березня 2008 року, коли після президентських виборів у Єревані відбулися масові протести опозиції, розгін демонстрантів та сутички, унаслідок яких загинули десять людей. Але що цікаво, у західних аналітичних матеріалах згадувалось, що фінансову підтримку, у вигляді внесення застави, могли надати бізнесмени та олігархи, які повʼязані з росією. Це показово не лише з точки огляду політичного контексту, а й з того, наскільки тісно проросійські політичні кола у Вірменії інтегровані у російські фінансові мережі.
Не менш важливу роль відіграє Самвел Саркисович Карапетян та його група компаній «Ташир» , яка має значний вплив на енергетичний сектор Вірменії. Очевидно, що контроль над розподілом електроенергії та енергетичною інфраструктурою дає не лише економічні можливості, а й серйозний політичний інструмент. Адже, особливо у країнах із високою соціальною чутливістю, будь-які проблеми з тарифами чи енергопостачанням швидко перетворюються на фактор політичної нестабільності. І саме енергетика традиційно залишається одним із найефективніших інструментів російського впливу на пострадянському просторі. Кремль добре розуміє, що економічна та енергетична залежність часто ефективніша за прямий військовий тиск. Особливо зараз, коли росія виснажена війною проти України та не має можливості одночасно відкривати нові масштабні конфлікти.
На цьому фоні дедалі більше уваги привертає ще одна проблема, ризик того, що Кремль буде використовувати Вірменію як майданчик для обходу західних санкцій проти росії. Мова йде про так званий паралельний імпорт товарів подвійного призначення. Це електроніка, технічні компоненти, обладнання та технології, які можуть використовуватись і в цивільній сфері, і для російського військово-промислового комплексу. Якщо проросійські політичні та бізнесові групи все ж посилять контроль над державою, Вірменія ризикує стати транзитною платформою для постачання таких товарів у росію. Для США та Європейського Союзу це вже не лише питання внутрішньої політики Вірменії. Йдеться про ефективність усієї санкційної системи проти росії та спроб обмежити можливості кремля підтримувати власну військову економіку.
Окремим напрямком російського впливу у Вірменії залишається інформаційний простір. Попри падіння довіри до Москви після Карабаху, російські медіа та проросійські інформаційні ресурси все ще мають значний вплив на частину вірменського суспільства. Особливо серед старшого покоління та людей, які десятиліттями сприймали росію як головного союзника. Сьогодні кремль використовує не лише державні російські медіа, а й локальні інформаційні платформи, які просувають проросійські наративи вже від імені самих вірменських «експертів». Серед таких ресурсів часто згадується «Alpha News».
Основний зміст цих інформаційних кампаній залишається незмінним. Вірменському суспільству постійно нав’язують думку, що Захід не здатний гарантувати безпеку країни, а співпраця зі США чи ЄС нібито лише посилює ризики для Вірменії. Антикорупційні реформи та спроби модернізації державних інституцій проросійські сили часто подають як «зовнішнє управління» або «диктат Заходу». Подібні інформаційні кампанії Кремль раніше активно використовував у Грузії, Молдові та Україні. Їхня головна мета полягає у формуванні недовіри до західних партнерів, посиленні страху та внутрішньої поляризації суспільства.
Особливо активно такі наративи поширюються через Телеграм та анонімні інформаційні мережі. Основний акцент робиться на страху перед новою війною, загрозою ізоляції та можливим загостренням відносин із Азербайджаном і Туреччиною. Саме страх сьогодні став одним із головних інструментів російського впливу у Вірменії. Але не дивлячись на це, інформаційна монополія росії вже не така сильна, як раніше. Після 2020 року у Вірменії помітно посилилися незалежні медіа, цифрові платформи та розслідувальна журналістика. Та й молодше покоління все більше орієнтується на західні джерела інформації і більш критичніше сприймають кремлівські наративи.
Разом з тим Москва продовжує активно використовувати проросійських політиків для того, аби блокувати поглиблення співпраці Вірменії з Заходом. Зокрема колишній міністр оборони Вірменії Оганян Сейран неодноразово критикував спільні вірмено-американські військові навчання «Eagle Partner» та виступав проти безпекової диверсифікації країни. Зрозуміло, що для Кремля це питання стратегічного значення, адже якщо Вірменія остаточно вийде з російської сфери впливу, то Москва ризикує втратити одну з останніх опор на Південному Кавказі. Саме тому росія дедалі активніше робить ставку не на відкритий тиск, а на модель непрямого контролю через політичні еліти, бізнесові групи та інформаційний вплив.
Головна небезпека такого сценарію полягає у можливому відкаті Вірменії до моделі олігархічного управління початку 2000-х років. В свою чергу це може призвести до послаблення антикорупційних реформ, зростання політичної залежності від Москви та скорочення західної фінансової підтримки. А це означатиме, що країна ризикує втратити частину інвестицій, доступ до сучасних технологій та можливості економічної диверсифікації. Для самої Вірменії це також означатиме подальше посилення еміграції молоді та поглиблення внутрішньої поляризації. Значна частина молодого покоління вже не хоче повертатися до системи, в якій політичний вплив визначають олігархічні групи та зовнішній контроль Кремля.
Фактично сьогодні Вірменія стала одним із головних прикладів того, як росія адаптує свою зовнішню політику після втрати великої частини військових можливостей. Кремль дедалі частіше використовує гібридні механізми впливу через гроші, медіа, енергетику та політичні проксі. Станом на зараз росія вже не має колишнього рівня довіри у вірменському суспільстві. Але навіть ослаблений вплив Кремля залишається достатньо сильним, щоб гальмувати реформи, провокувати внутрішню поляризацію та блокувати зближення Вірменії із Заходом. Саме тому боротьба за інформаційний простір, політичні інститути та економічну незалежність країни найближчими роками стане одним із ключових фронтів геополітичного протистояння на Південному Кавказі.
Секція “Дельта” групи “Інформаційний Спротив“
