Коли ти говориш своєю рідною мовою у столиці України, на своїй землі, своїй Батьківщині, ти стаєш ворогом!? І від цього мені робили постійні зауваження:
«А ви што нє умєєте разгаварівать на нормальном язикє?»
Що змінилося? Та нічого!
Так сталося, що перебрався до Львова. Від долі не втечеш, не заховаєшся. У місті Лева вкотре відчув, що тут зовсім інша країна, аніж у Києві. Як не дивно, в Україні — це інша країна! Якби це жорстоко не прозвучало, — Київ нині — не українське місто!!!
З 1966 року, коли вперше переступив поріг привітної та дорогої мені оселі Івана Миколайчука, й досі столиця нічим не змінилася. В культурологічному питанні, мовному, адже мова — найголовніше для будь–якої нації, для будь–якої країни. На жаль, цього не усвідомлює ніхто, окрім розумних людей, а їх від сили два–три відсотки зі ста. У Києві нема і не було ніколи запаху правдивого Різдва, Великодня, народних традицій, духовних…
Постійно наводжу один приклад, який відчув на собі з різницею у 30 років.
31 січня 1967–го. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і дослівно говорить: «Ви ваабщє можетє напісать на нормальном язике?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка. Чим прекрасна юність — ти не оглядаєшся і не думаєш про наслідки. Я лівша, б’ю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не доганяв.
Минуло тридцять років. 1997–го у аптеку на червоноармійській, де я зайшов купити ліки для батька, завітав полковник української армії. З синіми погонами, під два метри зросту. Російською мовою він поставив декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. В кінці він каже дослівно те, що мені сказала дівчинка тоді на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаварівать на нормальном язикє?» Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не доганяв…
Ось так я виживав. Мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш».
До цього морального концтабору я звикнути не можу. Існує багато вічних істин у житті, і люди високої освіти, вродженої культури їх добре знають. І, здавалося, мали б за цими правилами жити й інших научати. Це заповіді Божі!
Де є така країна у світі у якій би мова не була головною.
Не знаєш мови — до побачення!
Росіяни та їхні нащадки живуть у нас з 1939 року і не вміють сказати «Добрий день» — «Здрасті!»
Те, що сталося з Кримом і Донбасом, планувалося давним–давно. Треба було змішати росіян з українцями, адже хо.х.ол змириться, а у розмові з московитом завжди перейде на російську.
Ми самі у всьому винні.
Мрія росіян — вивести гібридну націю: без роду, без племені, без мови і культури. Без відчуття Батьківщини, без відчуття, що у тебе є мама і тато. Ось у цьому корінь зла».
