Візит українського міністра закордонних справ Дмитра Кулеби до Китаю та його переговори з очільником китайського МЗС та партійної дипломатії Ван Ї – вже само по собі незвичне явище у китайсько-українських стосунках останніх років. Із 24 лютого 2022 року візитів такого високого рівня ще не було, жодний з високопоставлених китайських керівників не відвідував Україну. В китайському «активі» хіба що одна телефонна розмова голови КНР Сі Цзіньпіна із президентом України Володимиром Зеленським.
Від участі у саміті миру в Швейцарії Китай також ухилився, хоча перший заступник міністра закордонних справ України Андрій Сибіга відвідав Пекін і намагався переконати китайську сторону в доречності такого представництва, а президент Володимир Зеленський звертався із публічним запрошенням до президента США Джозефа Байдена і до лідера Китаю Сі Цзіньпіна.
Президент США відрядив на саміт віцепрездентку Камалу Гарріс. Сі Цзіньпін на заклик Зеленського не відреагував. Як стверджували перед самітом, у Пекіні вимагали від України запросити на зустріч у Швейцарії представників Росії.
Однак якщо Китай наполягає на тому, що він є нейтральним в «українському конфлікті» й заперечує жорстку критику свого співробітництва з Росією, з якою останнім часом виступають західні високопосадовці, йому потрібно хоча б демонструвати «равновіддаленість» від учасників війни.
Важливе запитання
Сі Цзіньпін зустрічався із Володимиром Путіним і у Москві, і в Пекіні. Китай проводить регулярні військові навчання з Російською Федерацією, навіть на тлі приїзду Дмитра Кулеби до Гуанчжоу. Ван Ї підтримує постійний контакт із своїм російським колегою Сергієм Лавровим – остання їхня зустріч відбулася вже після переговорів Ван Ї і Дмитра Кулеби під час перебування російського і китайського міністрів на саміті АСЕАН, а що ж Україна?
Чи має Україна перетворюватися на своєрідний інструмент, який лідери країн Глобального Півдня використовують для легітимізації своїх стосунків з Росією?
Можливо, намагання продемонструвати, що з Україною ми також спілкуємося й було головним мотивом у запрошенні міністра закордонних справ Дмитра Кулеби до Гуанчжоу. І ось тут виникає важливе запитання: а чи має Україна перетворюватися на своєрідний інструмент, який лідери країн Глобального Півдня використовують для легітимізації своїх стосунків з Росією?
Раніше Дмитро Кулеба був з візитом в Індії, що не завадило премʼєр-міністрові цієї країни Нарендрі Моді здійснити свій перший візит після переобрання на посаду очільника індійського уряду саме до російської столиці. (Голова КНР Сі Цзіньпін перший візит після переобрання на новий термін на посаду голови КНР здійснював також до Москви). І ось тепер стало відомо, що у серпні Нарендра Моді має прибути до Києва вперше з часів після початку масштабної війни. Також, щоб продемонструвати «рівновіддаленість»?
Українське керівництво захопилося побудовою стосунків із країнами Глобального Півдня й оптимістично ставиться до заяв про визнання української територіальної цілісності та обіцянок – з китайського боку – не продавати зброю Росії. Однак за лаштунками залишаються відповіді на багато більш значущі для України питання.
Чи готовий Китай відмовитись від поставок до Росії продукції подвійного призначення, яка сприяє роботі російського ВПК?
Чи готові такі країни, як Китай та Індія, відмовитися від закупки російських енергоносіїв – що й дає Росії можливість продовжувати мілітаризацію власної економіки й війну з Україною? Чи готові Китай і Індія відмовитись від стратегічного партнерства з країною, яка здійснила напад на Україну? Чи готовий Китай відмовитись від поставок до Росії продукції подвійного призначення, яка сприяє роботі російського ВПК?
Ну й чи готова сама Україна, беручи до уваги і те, що президент Володимир Зеленський був на саміті НАТО у Вашингтоні, приєднатися до жорстких оцінок на адресу Китаю та його співробітництва з Російською Федерацією?
Маскування привілейованих стосунків із РФ
Якщо Україна не дасть відповіді на ці запитання хоча б самій собі і не буде ставити ці питання перед лідерами країн Глобального Півдня, її доброзичливі партнери з Пекіну чи Нью-Делі будуть просто використовувати свої контакти з українськими урядовцями, їхні візити чи власні візити до Києва для маскування своїх привілейованих стосунків з Російською Федерацією, «створення фактів», якими можна було б відповідати на критику Заходу й можливе запровадження західних санкцій.
Й зрозуміло, що за умов такого підходу Україна не є ані субʼєктом, ані обʼєктом зовнішньої політики, а саме інструментом маскування у чужих руках.
