У словах китайського лідера Сі Цзіньпіна, винесених у заголовок цих нотаток і знакових для стосунків офіційного Пекіна з поневоленим народом Сіньцзян- Уйгурського автономного округу, — справжня суть "миротворчості", яку продає Піднебесна на світовому ринку для війни Росії проти України.
Саме така паралель прийшла мені на думку після сьогоднішньої шокуючої новини: китайська оперна співачка Ван-Фан серед руїн Маріупольського драмтеатру, фактично на братській могилі понад шести сотень мирних мешканців міста Марії, виконала російську "Катюшу". Я чомусь подумав, що навіть молоде покоління, яке ми зазвичай звикли асоціювати з емпатією та іншими високими чеснотами, вирощене у країні, де нехтують людськими правами, насамперед правом на життя, несе на собі тавро визискувача і поневолювача.
Ван-Фан не могла не знати про те, де вона демонструє, м'яко кажучи, свої вокальні дані. Фото драмтеатру з висоти пташиного польоту і з написом "Діти" (криком надії на те, що росіяни утримаються від бомбардувань сховку, у якому рятувалися маріупольці) облетіло весь світ. І, мабуть, потрапляло на очі молодій китаянці серед нестримного потоку інстаграмних новин. Але що таке біль і розпач далеких українців, сотні тисяч життів, утрачених або зламаних путінською ордою, для людини, яку з дитинства переконують у своїй етнічній вищості над "паріями", "людьми другого сорту"?
Такими у Китаї є мусульмани-уйгури, для них споруджують концтабори, їх намагаються "перевиховати" фізичним, психологічним, ба навіть сексуальним насиллям, їх переслідують на вулицях китайських міст, обмежують народжуваність, безкарно убивають.
Такими для росіян мали б стати й українці, якби плани божевільного кремлівського діда втілилися у реальність. Ми ж бачили ретельно виписані інструкції про масові арешти, убивства, зі списками ймовірних жертв. Ми нині чуємо і бачимо "Катюші" у виконанні російських пропагандистів з посмаком расизму та ксенофобії щодо ще вчора "братнього народу".
І я чомусь не думаю, що колись Ван-Фан та інших "блогерів" з КНР, яких привезли до стражденного українського міста на Азові, гризтиме сумління. Бо для них долі "інших" – ніщо, пісок крізь пальці, прах під ногами. І тут мова не про колективну відповідальність росіян чи китайців, — мова про людиноненависництво як частину менталітету нації, вирощеної в умовах великодержавного шовінізму і нетерпимості.
Ви можете прикривати ці виразки високою культурою, позолотою палаців і храмів, інтелектуальними розумуваннями, зрештою, ерзацами духовності, але вони випиратимуть у кожному слові, жесті, вчинкові чи навіть поглядові.
Я також думаю над тим, що китайське суспільство, попри мудрість тисячоліть, виявилося бездарним учнем. Адже, переживши пітьму маоїстських соціальних експериментів, з "культурними революціями" і бузувірством хунвейбінів, досі не навчилося поважати себе. "Порожній мішок не поставиш стійма", - цей, по суті фаталістичний, афоризм цілком застосовний і до випадку з Ван-Фан, і до тих, хто розповідає нам про якісь "мирні плани" автократичного Китаю. І жодний геніальний твір "літератури шрамів" (рефлексії тих, хто вижив у пеклі культурної революції) не здатен стерти шовіністичні ієрогліфи у світогляді їхніх дітей та внуків. Ван Ань-і, відома китайська письменниця, болісно зізналася у цьому: "Десятиріччя культурної революції припало на мої дванадцять — двадцять два роки. З дитини, яка не мала жодного уявлення про життя і світ, я перетворилася на дорослу, яка знає вкрай мало".
Саме тому, наголошуючи на екзистенційному характері нашої війни проти Росії, ми мусимо пам'ятати, що наш спротив базується не тільки на усвідомленні потреби виживання як нації. Ми маємо знати ще й те, що зуміли залишитися людьми після небаченого геноциду — Голодомору, комуністичних ГУЛагів і нацистських концтаборів. Іншим це виявилося не під силу…
