"Концентрована ненависть: в ОРДЛО та рф стрімко зростає кількість доносів" - Олена Степова

"Концентрована ненависть: в ОРДЛО та рф стрімко зростає кількість доносів" - Олена Степова

Я вже колись писала, з огляду на те, що бачила особисто в ОРДЛО та на росії – щоб не взялися будувати носії радянських наративів, в них все одно вийде гетто.

Ну, не може людина, яка живе минулим, побудувати майбутнє. А носії наративів з часів срср ніколи у своєму житті не мріють жити у майбутньому, гарніше, якісніше, розвинутіше. Усі вони мріють про повернення назад, у часи срср, молодості, безкарності влади та тотального насилля.

Я не знаю чому так. Більшість людей мріють йти уперед, навчатися новому, отримувати нові знання, з радістю сприймають нові технології й лише росіяни, чи більш вірніше сказати, вихідці з червоно-серпастого гетто, мріють про повернення у минуле та деградацію.

Скажу лише одне, усі ці люди опираються на власний позитивний досвід у часи червоної диктатури та серпастого тоталітаризму. Тут усе зрозуміло. Ті, хто мав в часи срср владу, будь яку, хоч невеличку, владу над людиною, той, хто мав блат, доступ до якихось дефіцитних товарів чи послуг, той, хто отримував насолоду від знущань, приниження інших, той до останнього подиху буде мріяти про повернення тих часів. Саме, щоб отримати назад оті самі відчуття зверхності, влади, контролю над кимось. Вірніше, вони не розуміють, що будь яке повернення у минуле, це деградація, бо ж еволюція – це постійний рух уперед

Здебільшого ці люди носії якихось психологічних розладів, фобій, які вдало комуністичний режим інтегрував у суспільство: заздрість, страх, бажання влади, насолода від споглядання насилля, жадібність… Усі найчорніші вади людини та суспільства були поставлені у «червоний кут», тобто з чорного перенесені у біле поле. Війна це мир, вбивати це покарання ворогів, насилля це вчити людей, як жити правильно, зґвалтувати, вкрасти, вбити та забрати собі – отримати своє… це до безкінечності оці моральні перевертні, які вкладалися у людину.

 Й здавалося б, вже скільки часів не існує срср, а люди, які за ним ностальгують не зникають. Більше того, вони стають молодші, бо про срср чують від батьків лише гарні речі. Науково це називається імпринтинг. Тобто отримання знань від батьків, копіювання їх поведінки та навичок.

«От, коли ми жили в срср, я був охоронцем у тюрмі, то я швидко ставив усіх на місце», – розповідає батько й син у захваті, він хоче бути схожим на цю силу, цю владу, цього героя.

«От коли ми жили в срср, мене усі боялися та поважали, то кожен ніс мені якісь харчі, гроші, щоб не втратити мою дружбу».

«От в часи срср, наша родина мала усе, бо ж я працювала у ресторані й ми їли гарно й дешево».

«От в часи срср, я б вже пересаджав усіх, там за таке розстрілювали»…

В кожному «от в часи срср, я б» концентрована ненависть до людства, бажання знищення, крові, влади, бажання принизити, бажання вбити, бажання бути частиною машини по знищенню людей.

Звісно ж, що у країні, де були тисячі таборів для засуджених «ворогів», суспільство було розподілено на тих, хто сидів у таборах, та тих, хто їх охороняв. Але була ще одна важлива ланка, це ті, хто писав доноси, виносив рішення судів, вердикти, це була реальна машина по знищенню людей.

Й цій машині було байдуже росіянин ти чи білорус, українець чи єврей, грузин чи вірмен. Ця машина просто методично знищувала людей. Як от зараз на окупаційних територіях, в тому ж ОРДЛО. Там байдуже якої ти національності, чи підтримуєш ти путіна, росію, «республіку», бо якщо народ захотів тебе зґвалтувати, вбити, вкрасти чи щось забрати, то він створить будь який прецедент, щоб тебе звинуватити та знищити.

У 2014-му це була мітка «правосек». Зараз в ОРДЛО вже й не згадають хто це. Потім модно було вбивати людей, бо ж вони були «наводчик ВСУ», «нацик», «укроп». Зараз ще моднявіше – «інагент». Тобто той самий ворог радянської людини, що був у 1937-му, але просто новітні назви, але схема засудження та знищення людей та ж сама.

Будь хто може ткнути в будь кого пальцем й сказати – «ось він нацик, фашист, інагент, хохол, укроп, гейєвропеєць, натовець» й ця людина буде зґвалтована, пограбована, викрадена, закатована, вбита, засуджена.

Спочатку на росії це подобалося й в цю «гру» почали грати масово. Але якось дуже швидко здогадалися, що це гра вдвох, втрьох й ось сьогодні ти написав донос, а завтра на тебе. То зараз такі речі викликають обурення суспільства та засудження. Бо дуже страшно. Це ж весело, коли мрієш про життя в срср, пускаєш п’яні слини у гранчак на кухні, згадуючи «от коли ми жили в срср», а коли туди потрапляєш сам, й не у ролі вертухая, а у ролі жертви, то воно якось вже й не гріє душу.

Але, як то кажуть, «бійтесь своїх мрій, вони збуваються», то саме це сталося з мешканцями ОРДЛО та росії. Бо вони настільки енергійно мріяли про повернення у минуле, що таки небо вислухало усі їх мрії й повернуло їх у 37-й.

Коли Луганщина потрапила в окупацію, це 2014-2015 рік, то перше, що стало робити населення, це писати один на одного доноси.

Донос, як засіб знищення того, хто заважає.

Не важлива політика, віросповідання, мова, язик чи чим там зараз розводять населення по різним кутам рингу. Коли людина пише донос, її ціль одна, знищення іншої людини. А ось політика, віра, мова, язик чи що там стане мотивом, це лише засоби знищення. Можна написати на людину донос, що вона підтримує ч и не підтримує когось з політиків. Можна написати донос, що віра цієї людини є небезпечна, бо ця віра заборонена. Для доносу можна взяти будь яку «червону ганчірку», яка дратує суспільство чи визначена владою, як небезпечний фактор.

От в ОРДЛО у 2014-му році небезпечним фактором був визначений умовний «правий сектор», його розкручували по телебаченню, їм лякали суспільство. Звісно ж, для доносів люди вибирали саме цю умовну «червону ганчірку». Тому чоловік, який мав бажання без розлучення та розподілу майна позбавитися дружини, просто писав «підтримує правий сектор, є агентом правого сектору, має коханця у правому секторі».

Спочатку, коли в ОРДЛО було дуже багато людей, різних за національністю, вірою, мовою, язиком, політичних поглядів, ця гра в донос, була цікава та масова. Однак, людей ставало все менше та менше, а тих, хто писав доноси все більше й більше, тому ця гра стала небезпечною, бо ж, якщо ти пишеш донос, знай, десь на тебе теж пишуть донос. Мешканці ОРДЛО так захопилися знищенням один одного, що незчулися. Як побудували гетто, з якого немає виходу.

Але, що цікаво, на цей час в ОРДЛО залишився лише той прошарок суспільства, який в критичній більшості підтримує складову гетто: доноси, як засіб знищення людей, смертний вирок, контроль над цінами, абсолютний контроль над людиною, знищення всіх прав та свобод.

Люди прагнуть жити у диктатурі. Бо, опинившись на самому дні життя, люди шукають винних в цьому та мріють про помсту за те, що з ними сталося, бо ніколи не звинувачують у цьому самих себе. Диктатура дає їм примарну мрію, що усіх за усе можна покарати й тільки після цього наступить щастя.

Як тільки в ОРДЛО зникає світло, зв’язок, зростають ціни, люди тут же пишуть листи путіну, і фсб, в яких вимагають покарати винних, усіх розстріляти, посадити й повернути стабільність.

Хтось радіє такому життю, хтось тікає від нього світ за очі, навіть, якщо сам це будував.

Ми можемо тільки споглядати на це, робити висновки та усе, щоб це не реалізувалося в нашій державі та нашому житті. Саме тому, я часто пишу про те, що ОРДЛО, це таке собі «чорне дзеркало», в яке ми маємо дивитися, щоб бачити усі жахіття та не допустити їх розповсюдження. Таким «чорним дзеркалом» є й була для нас росія. Шкода, що ми дивилися лише російські серіали, телевізійні передачі та не розглядали їх суспільне життя. Бо тоді б побачили росію без купюр. Найголовніше в росії те, що люди там прагнуть жити в гетто та побудувати це гетто для усього світу.

Вони готові вмирати за цю ідею. Вони готові вбивати за цю ідею. Просто люди країни насилля, тортур та зневаги не розуміють, як це жити по іншому.

Вони будуть відшукувати собі «ворогів», як зовнішніх так й внутрішніх, аби продовжувати це життя, вбивати, знищувати, писати доноси, насолоджуватися. Але, якщо їх закрити в цьому гетто, вони знищать одне одного.

Мешканка Великого Устюга Антоніда Смоліна розповіла, що у жовтні минулого року виклала у соцмережах свою фотографію у жовтому пуховику на тлі блакитного неба та води.

Наразі це тригер, «червона ганчірка»  для багатьох росіян, а ще, це дуже модний аргумент для доносу.

Звісно ж «політичний» кадр порушив у Валерії Миколайовичу П. бажання звернутися до поліції: чоловік побачив у випадковому поєднанні кольорів «асоціації з ворожими символами» та дискредитацію російської влади.

Після цього у квітні 2024 року до Смоліної прийшла поліція. Жінка зізналася, що спочатку її потішила ситуація, а потім стало страшно. «Не за себе — за людей, які поряд живуть. Що відбувається у них у голові, у душі? Звідки це взялося?» – спитала вона у суспільства у соцмережах.

Цікаво, що ці питання виникли у неї лише тоді, коли донос  міг стати крапкою у її житті.

Ось в цьому усі росіяни. Їх тішить війна, яка йде не у них, обстріли, зґвалтування, вбивства, насилля, яке роблять вони, але коли це роблять з ними, тут алярм-караул, усі згадують за права, свободи та людяність.

Смоліній довелося  написати  пояснювальну записку у поліції, в якій  вона зазначила, що колір неба від неї не залежить, а через зарплату вона не може дозволити міняти пуховики щоразу, як змінюється громадська оцінка того чи іншого кольору. Справу в результаті порушувати не стали. Що ж, цій повезло. На цей раз повезло. Бо ж бажаючих написати донос на росії стає все більше.

Я люблю вивчати російські соцмережі та новини. Це найкраща ілюстрація справжнього життя та змін, які там відбуваються. Не так швидко,я к би хотілося, але росія стає гетто, де люди просто знищують один одного, як це було за часі срср. Й як тільки закриються кордони та світ ізолює росію, закривши її у рамках кордонів, ось тоді росіяни зможуть сповна насолодитися «назад в срср», але це буде не «відлига 80х», а «холодне літо 53».

Начальник відділу карного розшуку з Батайську, Ростовщина  підсунув наркотики та патрони безневинному громадянину  для підвищення відсотку  розкриття. Все, як робили в срср.

За версією  внутрішньої  безпеки транспортної поліції, Василь Догадаєв разом із оперативним працівником  Романом Хорошаєвим підкинули заборонені речовини мешканцю ДНТ «Донська чаша». А потім, звісно ж,  прийшли з обшуком, брати на «гарячому». Поліцейські погрожували порушити кримінальну справу на родичів чоловіка, якщо він не дасть потрібних свідчень та не визнає провину. Все, як у срср.

Більше того, я впевнена, що цей бідолаха, у якого просто не так лягли зірки на натальній карті дня, сам неодноразово мріяв про «назад в ссср», підтримував путіна та диктатуру, яку встановили на росії.

Ці випадки, вже буденність росіян та мешканців ОРДЛО.

Мати пише донос на сину, син на мати. «Читає Коран» – підстава для затримання людини по доносу. Шалик з блакитно-жовтою квіткою-брошкою, підстава для затримання. Кількість доносів на росії стрімко зростає, як й кількість затримань й вироків по «політичним» справам, фото, сумочка не того кольору, книжка не та, яку б хотіла бачити у руках сина мати.

Доносами знову рушать мрії, знищують кохання, руйнують родини. Хижі посмішки на обличчях тих, хто видивляється у натовпі жертву для доносу. Вони просто полюють. Адреналін манить, вони, як звичайний маніяки отримують задоволення від зробленого. Кожна людина, як на росії так й в ОРДЛО, коли пише донос, отримує задоволення. Це й пиха (я здійснив громадянський подвиг), й солодкість помсти, й отриманий екстаз від реалізації сили та відчуття влади надлюдиною. Це затягує, як наркотик. Й людина пише все більше доносів, вигадує усе більше «злочинів», вишукує усе більше «ворогів».

Психоз на росії та в ОРДЛО зростає, а це призводить до ще більшого бажання «виявити ворога народа». Тим більше у росіян з’явилася нова мрія, якщо написати донос на сусіда, що він дискредитує армію рф, можна отримати його майно, бо ж майно «ворога народу» конфіскують.