Про так званий Собор УПЦ МП, а точніше – філії гундяєвського карго культу в Україні – написано чимало. І ще більше, мабуть, писатимуть. Хоча насправді, мабуть, і не варто витрачати стільки слів для фіксації чергової ІПСО, у яку залучити ефесбешників у рясах.
Звісно, Онуфрій і його наближене коло змушені були реагувати на суспільну ідіосинкразію, катастрофічне за своїми масштабами відторгнення "лукавих". Бо понад 400 священників УПЦ МП (не покидаючи церкви) вже відверто виступили за міжнародний церковний трибунал над Кірілом і його усунення з престолу. Не кажучи про десятки парафій, які фактично щодня декларують про небажання мати справу з церквою, що, — як не крути, — дуже дотична до воєнних злочинів в Україні.
От і зреагували. Але так, що ліпше б вже лишили, як є, хай би УПЦ МП вмирала десь на маргінесі, на узбіччі шляху, яким Україна, крізь війну проривається у майбутнє. А так – ще й зганьбилися несосвітенною брехнею, яка ой як не личить сивочолим та бородатим старцям, що претендують на роль месій, у всякому разі, учителів та наставників.
Знаєте, коли з вівтарів поодинокі отці (попри належність до тієї чи іншої конфесії) несуть відверту ахінею, це дратує, однак, зваживши на "аудиторію" сільських парафій, розумієш: пройде.
Але коли церковні достойники кидаються у відкритий публічний простір на розсуд більш-менш освіченої публіки відвертою брехнею, — це на грані фолу. Бо ж завтра ці ж люди вийдуть на катедру і проповідуватимуть тими ж устами Слово Боже.
Зрештою, так і сталося. У п'ятницю покартали Гундяєва, висловили своє "глибоке занепокоєння" і "незгоду" з його позицією, а в неділю поминали з пієтетом свого "вождя" у всіх храмах. Позабирали у церковному статуті слова, які, згідно із чинним законом, були заборонним вердиктом для УПЦ МП на теренах України. Макіяж, ботокс, косметологія, а не богослов'я…
Та й з автономією-автокефалією невдобно вийшло. У Церкві (назагал) терміни "незалежність і самостійність", м'яко кажучи, некоректні. Є автокефалія й автономія. Автокефалія передбачає Томос від Вселенського патріарха. До слова, де гундяєвський Томос? Нема… Такий от канон.
Автономія – вужча річ. Але й тут не склалося. Ось Грамота, милостиво дарована УПЦ МП чиновниками метрополії 27 жовтня 1990 року, на яку посилаються києво-печерські вітії, доводячи свою "незалежність" від Москви: "Благословляем… быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении… Украинская Православная Церковь, соедененная через нашу Русскую Православную Церковь…" (!).
Звісно, можна суперечливі, а то й зовсім небажані поняття вбирати у різні ризи – синонімів, евфемізмів. Тому, аби не використовувати з приводу такого аргументу Онуфрія і підлеглих йому офіцерів (ой, даруйте, владик) слово "брехня", я напишу "тінь Істини".
Ну, й зрештою, нема жодної "автономії, автокефалії, незалежності, самостійності" у церкви, первосвященник якої входить у склад священного синоду церкви (тут також хочеться евфемізму, буде нижче) іншої держави. Держави-агресора і вбивці. Орест Березовський, він же Онуфрій, досі там.
Мабуть, якщо так, то цілком підтримує текст отакої пам'ятки російському вояку: "Твій обов'язок — захист Вітчизни від українських націоналістів. Твоє завдання — стерти українську націю з лиця землі. Твій ворог — ідеологія, яка завдає гріховних пошкоджень людській душі". Текст погоджений відділом зі взаємодії зі збройними силами й правоохоронними органами Брянської єпархії РПЦ.
Ось я впевнений, і досі мене ніхто не переконав у хибності мого враження, що УПЦ МП ніколи не порве з РПЦ. Бо насправді це не церква, це секта. Причому найрафінованішого, тоталітарного зразка. Секта "русского міра", його ідеологія, його світоглядна база. Секта спецслужб, війни та хаосу. З таких не виходять, це назавжди.
