Моя 13-річка сильно налякала кілька днів тому. «Мама, - каже, - а ти знала, яка цікава анатомія? Крутий предмет. Ми серце учили, ти уявляєш…»
Далі я вже не чула. «Тільки не медицина» - волала чи то про себе, чи то вголос. Єдиний професійний вибір, проти якого я стану дибки. Це те, чого я боюся майже як наркотиків.
І ось переді мною лежить книга Івана Черненка «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога», яка додасть аргументів у суперечках з дитиною.
Вісім років втраченого життя, якщо рахувати з інтернатурою. Громіздка, застаріла, відірвана від практики освіта, у якій не учать, а обтесують. Готують ідеальних гвинтиків для системи принижень, абсурду, цинізму і корупції, якою є сучасна медицина в Україні. Безкінечне вимагання грошей за іспити і заліки, толерування і заохочення куплених оцінок, із чітким поділом викладачів на дві групи: або ти вчиш по совісті та помираєш жебраком, і таких совісних залишилися одиниці. Або ти пресуєш, тиснеш, залякуєш, давиш дутим авторитетом, але вичавлюєш свої сто – п’ятсот – тисячу гривень за оцінку. І таких більшість.
Знання? Які знання? Те що сам для себе вичитав і переклав ночами, те і твоє, тільки не дай боже заїкнутися професору про протоколи і доказову медицину. Засміють і загноблять, і не бачити тобі диплому як своїх вух. Тому хто слабший, махнув рукою і зубрить так, як написано у конспекті. А на виході ми маємо страшилки про вакцинацію з вуст сімейних лікарів.
Те, що сталося з нашими медичними вишами – це вже породження сучасності, продукт 90х і двотисячних. У мене була нагода розпитати Марину Анатоліївну, як вчилися вони, яким був медінститут за радянських часів. Так, жахливо тяжке навчання, постійні відпрацювання, неможливість пропустити навіть рядову лекцію, - це все було. І слабка матеріальна база, і похмурі «анатомки», і розкидані пари по всьому місту. Але за оцінки не платили! Не було такого, жодного натяку, ніхто не заїкався і не думав, що можна просто зібрати по скількись там рублів на список старості. «Ми свої дипломи отримали «на шару». У значенні, ні копійки не заплатили.»
Медична реформа часів Порошенка стала для системи охорони здоров’я тим самим, чим воєнна реформа стала для армії. Коли на вході була отримана система у руїнах, яка вже не могла навіть імітувати виконання своїх функцій. Коли легше було добити, щоб не мучилася, а на уламках будувати щось нове. Але хто б дозволив добити? Хто дозволив зупинити цю махіну для ремонту? Ремонтувати треба було на ходу, прямо на коліях.
Уляна Супрун виявилася «доктором Смерть». І першими цю кличку рознесли саме функціонери від медицини. Всі ці комаровські, сотні і тисячі ділків, які знайшли своє тепле місце. Всі ці начмеди і головні лікарі, небожителі від хірургії та онкології, всі ці містери і місіс «якщо хочете жити, шукайте гроші». А що робилося у медичних вузах? Згадайте спробу підняти прохідний бал для вступу. Або впровадити міжнародне тестування, які тут пікети були та істерики.
Система дала свій останній бій і виграла його. І тепер всіма силами вичищає і затирає сліди присутності Супрун.
Ковід став тією кризою, яка підсвітила існуючі проблеми. Їх стало важче ховати під килимом, вже не спрацьовує кругова порука і адміністративний тиск, занадто багато смертей, яким можна було запобігти. І все одно, от побачите, крайніми будуть не ті, хто допустив до трагедії, а ті, хто наважаться про неї розповісти.
Тому, доця, - кажу я. – Відклади цей підручник, нема там для тебе нічого цікавого.
Тільки не медицина. Тільки не це.
