Росія утилізує нас прямо — ракетами, катівнями, депортаціями, мобілізацією мешканців окупованих територій проти власної країни, стиранням мови, пам’яті й самого права називатися українцями. Тут принаймні все чесно у своїй звірячій простоті: Москва ніколи не приховувала, що Україна для неї є історичною помилкою, яку належить виправити, а українці — матеріалом, який треба або перетравити, або знищити.
Сполучені Штати утилізують нас цивілізованіше. Без істерики, без ненависті, з калькулятором, дипломатичними усмішками і правильними словами про демократію. Для них український солдат є дешевим способом послаблювати Росію без загибелі американського солдата. Українська територія є полігоном для випробування доктрин, зброї, санкцій, розвідки та меж російської витривалості. Українська економіка — ринок майбутніх контрактів. Українські ресурси — предмет переговорів. Українська війна — інструмент внутрішньої американської політики, де кожен новий пакет допомоги має бути проданий виборцю як інвестиція у власний військово-промисловий комплекс.
Америка не прагне російської перемоги. Але й українська суб’єктність їй не потрібна. Їй потрібна Україна достатньо сильна, щоб не програти відразу, достатньо слабка, щоб залишатися залежною, і достатньо вдячна, щоб не ставити незручних запитань про те, чому зброю дають порціями, удари дозволяють із запізненням, а переговори про наше майбутнє раз у раз намагаються вести без нас.
Ізраїль діє ще прагматичніше. Він роками демонструє Україні те, що нації з інстинктом самозбереження не мають друзів — вони мають інтереси. Ізраїль може говорити про спільну загрозу, користуватися українським досвідом війни, вивчати іранську зброю, шукати вигоду в технологічній та розвідувальній взаємодії, але ніколи не поставить українське життя вище за власний тактичний розрахунок. І це навіть не зрада, бо Ізраїль нам нічого не обіцяв. Це лише ще одне дзеркало, в якому українці мали б нарешті побачити: у світі поважають не тих, хто найкраще помирає за чужі принципи, а тих, хто здатен зробити власне виживання чужим інтересом.
Росія хоче нашого зникнення. США хочуть нашої керованості. Ізраїль хоче нашої корисності. Європа хоче нашої передбачуваності. Польща хоче нашої вдячності. Міжнародні кредитори хочуть наших активів, реформ і дисципліни. Донорські мережі хочуть контролювати мову, якою ми описуємо власну країну. Усім від нас щось потрібно.
Лише українській державі чомусь не потрібні самі українці.
Їй потрібні платники податків, мобілізаційні одиниці, статистичні мешканці, одержувачі цифрових послуг, глядачі телемарафону, емігранти з валютними переказами й загиблі, яких можна красиво назвати героями. Живий, освічений, озброєний політичними знаннями, економічно незалежний українець для такої держави незручний. Він запитує, куди зникли гроші. Чому чиновник заброньований, а інженер — ні. Чому міністерства ростуть, коли армії бракує людей. Чому корупція під час війни залишається системою управління. Чому відповідальність унизу абсолютна, а нагорі розчиняється у пресрелізах.
Тому нас виховують слухняними. Нам пропонують нескінченний вибір між двома формами безсилля: або мовчки терпіти, бо війна, або обурюватися в соціальній мережі, де обурення буде пораховане, спрямоване й утилізоване алгоритмом. Бусифікація стала її найпрямішим інструментом. Коли замість прозорої мобілізації з довірою і справедливими правилами формується практика раптового вилучення людей із вулиць, під’їздів і робочих місць, це вже не про оборону. Це про адміністративне вилучення людського ресурсу. Людина перестає бути громадянином і стає об’єктом оперативного обліку. Система, яка не здатна переконати, починає ловити.
Паралельно існує «скеля» — неформальна, але добре відома всім військовим і цивільним метафора фронтової реальності, де людське життя стикається з незмінною, байдужою твердістю системи. Там немає діалогу, немає гнучкості, немає права на помилку. Є лише наказ і витрата. Людина оббивається об цю «скелю» до стану статистики, після чого стає або героєм у звіті, або втратами, які не потребують пояснень.
І все це накладається на економічне винищення, яке відбувається не вибухами, а повільно й системно. Підприємства втрачають людей через мобілізаційний хаос і непередбачуваність правил. Інвестиції не приходять у країну, де завтра може змінитися все — від податкового режиму до критеріїв критичності бізнесу. Освіта деградує, бо молодь або виїжджає, або живе в режимі виживання. Ринок праці розривається між дефіцитом кадрів і надлишком безробіття. Держава компенсує це не стратегією, а латанням дірок — виплатами, програмами, тимчасовими рішеннями, які не створюють майбутнього. У результаті формується парадокс: країна воює за виживання, але одночасно руйнує власну демографічну, економічну й соціальну основу швидше, ніж це робить ворог.
Міша Федоров став майже лабораторним зразком нової української молодіжної політики — політики без знань, без пам’яті, без причинно-наслідкового мислення, зате з Threads, ботами, охопленнями, правильними спонсорами та відчуттям власної історичної місії.
Людина може щиро заявляти, що не знала про масштаби корупції, хоча роками перебувала всередині системи. Може уникати персональної відповідальності Зеленського за створену ним вертикаль, бо звинувачення президента закриє шлях назад. Може зображати розчарування владою й одночасно демонструвати готовність повернутися до її команди — особливо туди, де концентруються оборонні бюджети, закупівлі, технологічні програми та великі потоки ресурсів.
Усе це можна подати як молодість, наївність, бажання бути корисним державі. Але цинічний переклад звучить простіше: людина не повстала проти системи — вона образилася, що система тимчасово залишила її за дверима.
Вона не ставить під сумнів архітектуру режиму. Не говорить, хто створив вертикаль безвідповідальності. Не пояснює, як президент, який призначає уряд, формує політичні пріоритети, контролює парламентську більшість і персонально монополізує комунікацію держави, раптом виявляється непричетним до корупції власної системи. Не вимагає демонтажу механізму. Вона хоче лише правильніше зайняти місце всередині нього.
А молодій аудиторії це продається як нова політика.
Threads уже став для частини української молоді не майданчиком комунікації, а замінником мислення. Там політичну репутацію створюють не біографія, професійні результати, знання державного устрою чи здатність відповідати за рішення. Її створюють синхронні дописи, емоційні хвилі, ботовані реакції, короткі моральні вироки й відчуття, що всі навколо думають однаково.
Алгоритм не доводить — він повторює. Бот не переконує — він створює видимість більшості. Інфлюенсер не аналізує — він дає молодій людині готову емоцію, яку можна пережити без складної праці розуму. Так формується покоління, яке впевнено говорить про все і майже нічого не знає про механізми влади. Воно плутає впізнаваність із компетентністю, активність у мережі — з громадянською діяльністю, моральну позу — з політичною позицією, а присутність у команді президента — з державним служінням.
Підтримка донорських і медійних середовищ тут також не є випадковістю - український політичний ринок давно побудований так, що доступ до грантових інституцій, медійних ресурсів, експертних майданчиків і правильного міжнародного словника формує окрему касту публічних діячів. Їх можуть змінювати, просувати, відсувати від посад і знову повертати, але порядок денний залишається контрольованим. Проблема в тому, що українська держава не створила власної інтелектуальної, медійної та кадрової екосистеми, тому порядок денний природно створює той, хто оплачує інфраструктуру його виробництва.
Хто платить за дослідження — формулює питання. Хто утримує медіа — визначає межі прийнятної критики. Хто фінансує активізм — обирає, які теми стануть символом демократії, а які залишаться невидимими. Хто контролює соціальні платформи та рекламні бюджети — може за кілька днів виробити з нікому не відомої людини «голос покоління».
Потім цей голос розповідає молоді, проти чого дозволено протестувати. Проти окремого міністра — можна. Проти корупційного епізоду — можна. Проти невдалого призначення — можна. Проти Зеленського як автора політичної системи — вже небажано. Проти зовнішньої залежності — небезпечно. За зміну персоналій — будь ласка. За демонтаж механізму зовнішнього і внутрішнього управління — ні.
Так працює керована революційність: молоді дозволяють бути радикальною в усьому, що не загрожує власникам системи.
Цкраїнська більшість століттями відтворює поведінку, яку складно назвати інакше, ніж добровільним пристосуванням до приниження. Вона терпить доти, доки з неї не починають знімати шкіру. Потім повстає, платить кров’ю, руйнує стару вертикаль і майже відразу віддає владу новим професійним паразитам, бо не має ані власної дисциплінованої еліти, ані довготривалої організації, ані терпіння для щоденного контролю.
Ми геніальні в моменті катастрофи і безпорадні в буденному державному будівництві.
Можемо зупинити танкову колону, але не можемо домогтися прозорої закупівлі. Можемо зібрати мільйони на дрон за кілька годин, але роками обираємо політиків, які крадуть оборонний бюджет. Можемо померти за державу, але не можемо змусити її служити живим. Можемо влаштувати Майдан, але не створюємо після нього кадрової системи, суду, партії, школи управління та механізму покарання зрадників революції.
Українська терплячість давно перестала бути чеснотою. Це технологічний ресурс для всіх, хто нами керує.
Росія розраховує, що ми не витримаємо ще одну зиму. Влада розраховує, що ми проковтнемо ще одну корупційну історію. Союзники розраховують, що ми погодимося ще на одне запізніле рішення. Донори розраховують, що ми приймемо їхній порядок денний. Олігархи розраховують, що ми знову переплутаємо їхні медіа з вільною пресою. Нові молоді політики розраховують, що достатньо правильно вести Threads, аби ніхто не запитав, що вони насправді знають і чиї інтереси представляють.
І здебільшого всі ці розрахунки справджуються тому, що більшість хоче отримати свободу як послугу — без освіти, самоорганізації, відповідальності, конфлікту з власною зручністю та довгого будівництва інституцій. Вона хоче правильного президента, чесного міністра, доброго союзника, справедливого олігарха, патріотичного блогера й технологічного Мішу, який усе зробить сам.
Країну перестануть утилізувати лише тоді, коли використання України стане дорожчим за домовленість із нею. Коли президент боятиметься українського народу більше, ніж захід чи схід.
