На тлі рік української крові, які пролилися через саботаж підготовки до московитського вторгнення, всі інші гріхи цієї влади видаються другорядними.
І все ж, мені дуже болить, коли бачу, як повертаються норми й звичаї, котрі нам (постмайданівській владі та громадянському суспільству) з такими трудами вдалося викорінити (або майже викорінити).
Я просто не можу уявити собі в той період воєнкома, котрий на очах суспільства відкрито може витрачати мільйони на зарубіжну нерухомість і розкішні автомобілі. Чи виділення чималих державних коштів на відверту політичну агітку на користь однієї партії - ще й з прототипом-злодієм. Чи мільярда баксів «дебіторки» МО (читай: заплачених за зброю та амуніцію грошей, за які просто нічого не було поставлено - тобто, їх нахабно вкрали). Чи використання спецслужб США для розправи з акаунтами політичних противників (зазвичай, більших патріотів України, ніж будь-хто у владі). Чи призначення й ордени людям із ближнього кола - просто за цю близькість. І ще тисяча і одна ознака такої дрімучої Африки, що боляче думати.
Після всіх жертв і зусиль 2014-2019 ми знову перетворюємося на «край нєпуґанних ідіотов» - і це жахливо
