14 травня 2026 року в Бішкеку секретар Ради безпеки росії Сергій Шойгу заявив, що Москва вибудовує “повноцінне партнерство” з Талібаном. Це прозвучало на зустрічі секретарів радбезів країн Шанхайської організації співробітництва, де столиця Киргизстану цього року приймає головування. Сам Шойгу ж закликав інших учасників обʼєднання розширювати співпрацю з Кабулом, відновити окрему контактну групу всередині ШОС, яка і буде займатися афганським питанням. Це не можна назвати несподіванкою, адже якщо простежити за російською політикою в регіоні, то можна побачити, що Кремль завершив багаторічну ворожнечу і зробив розворот до відкритої підтримки Талібану. Росія остаточно визначивлася зі своєю новою ставкою в Центральній Азії і Афганістан перестав бути джерелом загрози й перетворився на інструмент регіональної політики.
За останні 3 роки російська влада повністю переписала свою позицію щодо руху, який ще нещодавно вони називали терористичним. У 2003 році Верховний суд росії заборонив Талібан як терористичну організацію, але як бачимо, заборона протрималась не так вже й довго. Перший публічний крок до зближення відбувся у 2018 році, коли делегацію талібів запросили на так званий московський формат переговорів про Афганістан. Ба більше, у 2024 році путін на Петербурзькому економічному форумі назвав талібів “союзниками у боротьбі з тероризмом”. Вже у квітні 2025 року російські суди скасували статус терористичної організації, а вже в липні того ж року Москва першою у світі офіційно визнала уряд Ісламського Емірату Афганістан і прийняла посла нової афганської влади. Заява Шойгу в Бішкеку закріпила цю траєкторію політичним союзом, який спирається на риторику про спільні економічні інтереси та регіональну безпеку.
Ну і власне 14 травня сам Шойгу окреслив чотири напрями співпраці росії з Талібаном. Перший стосується регіональної безпеки та протидії радикальним угрупованням, які діють на афганській території й поблизу неї. Наступний охоплює торгівлю та енергетику, бо Афганістан розглядається як ринок збуту російських нафтопродуктів, пшениці та добрив.
Наступний напрям, який російська сторона називає «культурною взаємодією», передбачає освітні та релігійні контакти, а в російських ЗМІ вже зʼявлялися повідомлення про навчання афганських студентів у російських вишах. І останній пункт це гуманітарна підтримка, яку Москва намагається подавати як альтернативу західній допомозі, що різко скоротилася після 2021 року, коли США заморозили близько 7 мільярдів доларів афганських державних резервів у американських банках. Ця, так звана, зустріч у Бішкеку проходила у вузькому колі. Шойгу спілкувався з колегами з Китаю, Індії, Ірану, Пакистану та держав Центральної Азії, а перед самітом міністр закордонних справ росії Сергій Лавров провів окрему зустріч із виконувачем обов’язків очільника МЗС Талібану Амір Ханом Муттакі. Обговорювали вони протидію тероризму, економічну співпрацю та регіональну стабільність. Сам факт переговорів на рівні міністрів закордонних справ підтверджує, що Москва бачить у Кабулі повноправного контрагента, а не маргінального гравця.
Логіку російського розвороту визначають три обставини, які стали очевидними після серпня 2021 року, коли сили під керівництвом США за 2 тижні залишили Афганістан, і припинили 20 річну військову присутність, а Талібан без особливого опору повернувся до влади. Насамперед, перша обставина полягає в тому, що в регіоні утворився вакуум, який Москва вирішила заповнити без власних військ і без фінансових втрат на масштабну операцію. За нею ж з’являється загроза від угруповання “Ісламська держава – вілаєт Хорасан”, яке діє з афганської території та здійснило кілька гучних атак у Росії. Напад на “Крокус Сіті Хол” у Підмосков’ї 22 березня 2024 року, який забрав життя 145 людей, безпосередньо повʼязали з цією організацією. Москва хоче, аби Талібан виконував роль буфера проти таких радикалів, тим паче що самі таліби ведуть з угрупованням збройну боротьбу. І остання, немало важлива обставина, повʼязана з війною проти України та санкційним тиском, через які Кремль шукає будь-які напрямки, де може демонструвати дипломатичні успіхи й розривати власну ізоляцію.
Афганський напрямок для Москви органічно вписується в загальну схему контролю над Центральною Азією. Росія тримає 201-шу військову базу в Таджикистані, чисельність якої сягає 7 тисяч військових, та авіабазу “Кант” у Киргизстані. Через Організацію договору про колективну безпеку Москва намагається втримати безпековий вплив на колишні радянські республіки. І тому талібський режим у цій конструкції потрібен як стабільний південний сусід, який не буде пропускати радикалів на північ. Саме тому в Бішкеку Шойгу прямо сказав, що росія виступає проти будь-якого нового розгортання військ третіх країн на афганській території. Заява адресована насамперед Сполученим Штатам, які періодично озвучують ідеї повернення до колишньої авіабази Баграм. А Москва просто закріплює власну монополію на безпековий вплив у регіоні й одночасно подає себе як гарант невтручання. Що автоматично, в очах Кабулу, робить її привабливішим партнером, ніж західні столиці з їх вимогами щодо прав жінок та інклюзивного уряду. Той же економічний інтерес Кремля до Афганістану має кілька конкретних вимірів.
За оцінкою Геологічної служби США 2010 року, надра країни містять корисних копалин приблизно на один трильйон доларів. Йдеться насамперед про мідь, залізо, кобальт, рідкоземельні метали та одне з найбільших у світі непочатих родовищ літію, який є ключовою сировиною для акумуляторів. Окремий вузол інтересів пролягає через транспортні коридори. Через афганську територію могли б проходити маршрути до Пакистану та Індії, що частково компенсувало б Москві втрату європейських ринків після санкцій. Газопровід ТАПІ, який мав би з’єднати Туркменістан, Афганістан, Пакистан та Індію, обговорюється з 1990-х років і досі не побудований. Залізничний коридор у Пакистан також залишається на стадії декларацій. Хоча реальний обсяг російсько-афганської торгівлі поки що не перевищує кількох сотень мільйонів доларів на рік, і існує переважно за рахунок експорту російського палива та продовольства. Тому і партнерство, про яке Шойгу говорить як про “повноцінне”, тримається передусім на політичних жестах, а не на грошах.
Кремль свідомо демонструє цей союз ширшій аудиторії. Москва хоче показати країнам Азії, Африки та Близького Сходу, що готова працювати навіть з тими режимами, які Захід відмовляється визнавати, і що жодні політичні стандарти щодо демократії чи прав людини не є умовою співпраці. Талібан у цій логіці перетворюється на маркетинговий аргумент російської зовнішньої політики. Тут проступає принципова суперечність, бо російська влада десятиліттями виправдовувала війни в Чечні саме боротьбою з ісламським радикалізмом, забороняла діяльність релігійних організацій усередині країни та використовувала тезу про “ісламську загрозу” для обґрунтування жорстких законів.
Тепер же Москва називає партнером рух, який запроваджує шаріат у найжорсткішій його формі, забороняє жінкам освіту після шостого класу та публічно карає за порушення релігійних приписів. Це показує, що російська зовнішня політика давно втратила ідеологічну послідовність і керується винятково прагматичним розрахунком. Зустрічний же інтерес Талібану дуже зрозумілий. Адже афганська економіка перебуває в глибокій кризі, ВВП країни обвалився більш ніж на чверть після 2021 року, мільйони людей живуть на межі голоду. А Західні донори або згорнули програми, або працюють через ООН в обхід офіційного Кабулу. У такій ситуації будь-який зовнішній партнер без політичних умов є цінністю. Російське визнання має для талібів і символічне значення. Коли постійний член Ради Безпеки ООН офіційно вибудовує партнерство з Кабулом, це створює для інших держав сигнал, що співпраця з режимом стає політично допустимою.
Реакція центральноазійських сусідів поки що доволі стримана. Узбекистан, Таджикистан і Туркменістан розвивають з Кабулом торгівлю та тримають дипломатичні представництва, але офіційного визнання не дають. Китай ще у 2023 році прийняв посла Талібану, проте від формального визнання утримується, бо стежить за реакцією міжнародних інституцій і має власні інтереси в провінції Сіньцзян, де живуть етнічні уйгури. Індія обережно відновлює технічну присутність в Афганістані. Іран веде складну гру, поєднуючи прагматичні контакти з критикою щодо ставлення Талібану до шиїтської меншини.
Україна в цьому регіоні має обмежений вплив, але саме український уряд один з перших позначив російське визнання Талібану як цинічну капітуляцію перед групою, яку Кремль ще нещодавно вважав терористичною. Принципова проблема нового союзу полягає в тому, що сам Талібан залишається ідеологічно й структурно неоднорідним. Жорстке крило руху в Кандагарі, очолюване верховним лідером Хайбатуллою Ахундзадою, дотримується ультраконсервативної лінії, тоді як міністерська команда в Кабулі прагне міжнародних контактів. Але вступаючи в союз Москві треба бути дуже обережними, адже історія Афганістану показує, що влада там швидко перерозподіляється, і вчорашні партнери легко стають незручними співрозмовниками. Самі ж російські «експерти» ще наприкінці 2022 року попереджали, що ставка на Талібан повторює помилки радянської політики кінця 1970-х років, коли Москва втрутилася в афганські справи та застрягла там на десятиліття.
Тому заява Шойгу в Бішкеку показує не появу нової стратегії, а її формалізацію. Розворот, що почався тихо ще у 2018 році з перших неофіційних зустрічей талібів у Москві, в 2026 році перетворився на офіційний курс. Кремль публічно зафіксував готовність працювати з режимом, який весь Західний світ продовжує тримати на дистанції через утиски жіночих прав, релігійних меншин і опозиції. Для Москви ця ціна виглядає прийнятною, бо взамін вона отримує лояльного сусіда, додатковий важіль у Центральній Азії та можливість заявити, що ізоляція росії не повна.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
