Як постанова №916 відкрила шлях до масового кримінального переслідування українців
Владна вертикаль України дедалі наполегливіше вдосконалює механізми примусу до власних громадян. Там, де належало б забезпечити законність, справедливість і персональну відповідальність посадових осіб, з’являються нові реєстри, автоматизовані процедури, юридичні презумпції та адміністративні спрощення. Усе це подається як модернізація державного управління. Проте за бюрократичними формулюваннями дедалі виразніше проступає небезпечна тенденція: громадянин перетворюється з носія конституційних прав на об’єкт державного обліку, а створений чиновником документ ризикує набути більшої доказової ваги, ніж фактичні обставини людського життя.
Постанова Кабінету Міністрів №916 від 30 липня 2025 року, підписана тодішньою прем’єр-міністеркою Юлією Свириденко, є показовим прикладом такої нормотворчості. Під невинною назвою про вдосконалення військового обліку уряд змінив пункт 88 постанови №560, дозволивши надсилати рекомендованим поштовим відправленням повістки не просто для уточнення даних чи проходження медичного огляду, а безпосередньо щодо призову та відправлення до місця військової служби.
Здавалося б, звичайна адміністративна оптимізація. Тільки наслідки цієї «оптимізації» можуть вимірюватися роками позбавлення волі. Річ у тім, що наступний пункт 89 постанови №560 прямо пов’язує відмову від отримання повістки або невиконання вимоги прибути для відправлення до військової частини з кримінальною відповідальністю. А стаття 336 Кримінального кодексу передбачає за умисне ухилення від мобілізації від трьох до п’яти років позбавлення волі. Постанова №916 не переписала Кримінальний кодекс — уряд і не має таких повноважень. Натомість він змінив попередню адміністративну процедуру, документи якої можуть використовуватися для обґрунтування кримінального обвинувачення.
Саме в цьому прихована принципова небезпека.
Раніше повістка на відправлення передбачала особисте вручення під підпис. Тепер її дозволено надсилати поштою. Водночас пункт 41 Порядку №560 для оповіщення про виклик до ТЦК допускає юридичне підтвердження повідомлення не тільки фактичним отриманням листа, але й передбаченою правилами поштовою відміткою про відмову або відсутність адресата. Ці процедури мають різне призначення, і їх не можна бездумно ототожнювати. Однак саме таке ототожнення стає одним із ризиків формального застосування мобілізаційного законодавства.
Уявімо звичайну життєву ситуацію. Людина тимчасово змінила місце проживання, евакуювала родину, перебувала на лікуванні або має неврегульовані дані в державному реєстрі. Державний орган формує документ, пошта фіксує результат доставки, громадянин фактично не ознайомлюється з повісткою. Далі ТЦК документує неявку, а матеріали можуть бути передані правоохоронцям.
У руках формаліста-слідчого вона перетвориться на готову фабулу кримінального провадження. Адреса є. Лист надіслано. Відмітка проставлена. Явки немає. Документи підшито.
Залишається найважливіше — довести, що людина свідомо й умисно ухилилася від законного призову. Але саме ця обставина може виявитися найменш цікавою для системи, якщо її практична діяльність зводиться до виконання кількісних показників.
А тут вже на сцену виходить найнебезпечніший інструмент обвинувального формалізму — умисел, який слідчий і прокурор можуть спробувати встановити не доказами, а власними припущеннями, оцінками та суб’єктивним сприйняттям поведінки громадянина.
Не отримав листа? На думку слідчого, знав і свідомо ухилявся. Не перебував за адресою? На переконання прокурора, навмисно переховувався. Не з’явився до ТЦК? Отже, нібито бажав уникнути мобілізації.
Звідки відомо, що людина знала про повістку? Які докази підтверджують її намір ухилитися? Чим встановлено, що відсутність була свідомою формою протидії призову, а не наслідком обставин, яких слідство навіть не намагалося з’ясувати?
У такій обвинувальній моделі замість належних відповідей виникає небезпечна формула: слідчий так вважає, прокурор так переконаний, а отже, умисел нібито встановлено.
Мені добре знайома ця проблема з кримінального провадження щодо Іван Петренко за частиною другою статті 161 КК України. У матеріалах цієї справи сторона захисту оспорює спосіб, у який обвинувачення встановлювало прямий умисел на підставі поширення п’яти чужих графічних матеріалів у Facebook без авторського текстового коментаря Петренка. За позицією захисту, замість окремого доведення авторства, свідомого схвалення конкретних тверджень і злочинного наміру відповідні висновки робилися з інтерпретації змісту зображень та експертних оцінок.
І сама проблема виходить далеко за межі однієї справи. Ні слідчий, ні прокурор, ні експерт не наділені правом довільно приписувати людині думки, переконання й наміри, яких вони не встановили належними доказами. Стаття 94 КПК справді передбачає оцінку доказів за внутрішнім переконанням. Але це переконання має ґрунтуватися на всебічному, повному й неупередженому дослідженні обставин. Воно не є правом підміняти доказування інтуїцією, особистими враженнями або службовою фантазією.
Таку небезпеку ми бачимо в можливому застосуванні статті 336. В одному провадженні з репосту можуть намагатися вивести злочинний намір автора сторінки. В іншому — з повернутого поштового відправлення та неявки зробити висновок про свідоме ухилення від призову. Предмети обвинувачення різні, але потенційний механізм підміни однаковий: спочатку встановлюють зовнішній факт, а потім домислюють внутрішній стан людини, який і перетворює цей факт на злочин.
Це вже небезпека не окремої процесуальної помилки, а самої логіки кримінального переслідування. Адже якщо припущення слідчого достатньо для формування підозри, а прокурор готовий сприймати його як доказ умислу, кримінальне провадження може перетворитися на процедуру юридичного оформлення наперед обраної версії.
Для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не потрібно попередньо довести вину громадянина. Достатньо обставин, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення. Це необхідне процесуальне правило, але в поєднанні з масовим поштовим документообігом воно створює можливість серійного формування матеріалів про ймовірне ухилення.
Маємо надзвичайно зручну для недобросовісної бюрократії конструкцію. Держава самостійно веде реєстр, визначає обліковий статус, створює повістку, організовує її направлення, фіксує неявку й передає власні документи для кримінального переслідування. Якщо правоохоронна система некритично сприймає цей пакет, громадянин опиняється перед необхідністю спростовувати цілий ланцюг державних записів.
А хто перевірятиме достовірність самих записів? Хто відповідатиме за помилкову адресу, неправомірний висновок ВЛК, невраховану відстрочку, некоректний облік чи порушення порядку оповіщення? Чому наслідки можливої помилки держави має роками долати громадянин власним коштом?
За даними Офісу генерального прокурора, отриманими «Українською правдою», із січня 2022 року до вересня 2025-го в Україні зареєстрували 19 273 кримінальні провадження за статтею 336 КК України. Із них 7 902 закрили. Це приблизно 41% від загальної кількості зареєстрованих проваджень за відповідний період. Закриття справи саме собою не доводить її фабрикації, а значна частина наведеної статистики сформувалася ще до набрання чинності постановою №916. Проте цифри засвідчують головне: система кримінального переслідування за цією статтею вже працює в масштабі десятків тисяч реєстрацій.
Тепер уявімо, що до наявної практики додається можливість значно ширшого використання поштових повісток без особистого вручення. Кількість документально зафіксованих неявок потенційно може зростати без пропорційного збільшення кількості доведених випадків умисного ухилення. За відсутності належного прокурорського контролю це створює передумови для кримінального конвеєра, в якому головним результатом стає не встановлення істини, а виробництво процесуальних документів.
Для бюрократичного апарату чергова справа — реєстраційний номер. Для громадянина — адвокат, допити, витрати, страх кримінального переслідування, можливі процесуальні обмеження та роки боротьби за власну правоту. Навіть закриття провадження не поверне витрачених нервів, часу й грошей. Саме тому безпідставне кримінальне переслідування може ставати дієвим інструментом примусу незалежно від того, чи завершиться воно обвинувальним вироком.
Ще гірше, коли первинна помилка держави породжує наступні юридичні наслідки. Людині неправомірно визначають придатність, на підставі такого рішення оформлюють призов, а невиконання відповідної вимоги стає предметом кримінального обвинувачення. Пізніше з’ясовується, що саме вихідне рішення було незаконним.
Показовою є постанова Верховного Суду від 26 травня 2026 року у справі №537/2092/24. Скасування адміністративним судом висновку ВЛК про придатність мало принципове значення для встановлення того, чи підлягала особа мобілізації та чи могла бути суб’єктом злочину за статтею 336. Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідного складу кримінального правопорушення.
За сухою юридичною формулою стоїть значно серйозніша проблема: незаконне рішення державного органу здатне запустити кримінальне переслідування, від якого людині доводиться захищатися аж до касаційної інстанції. Ця справа демонструє, наскільки небезпечним є некритичне ставлення до первинних документів ТЦК та ВЛК. Якщо документ оформлено належним чином, це ще не означає, що рішення є законним. Якщо в реєстрі стоїть відповідний статус, це ще не доводить його правильності. Якщо пошта зафіксувала результат доставки, це ще не встановлює кримінального умислу. А якщо громадянин не з’явився, це саме собою не робить його злочинцем.
Для громадянина закон встановлює конкретні строки, обов’язки та покарання. Для посадовця, чия помилка спричинила незаконне кримінальне переслідування, персональна відповідальність далеко не завжди є настільки ж очевидною й невідворотною. Людина може бути змушена доводити очевидні обставини в кількох інстанціях, тоді як автор первинного документа продовжуватиме звичайну службову діяльність.
Так поступово формується адміністративна нерівність: держава має апарат примусу, доступ до реєстрів, бюджетне фінансування й процесуальну ініціативу; громадянин — власний час, обмежені кошти та необхідність захищатися від наслідків рішень, на ухвалення яких він не впливав.
Безумовно, Україна потребує комплектування війська. Але оборонна необхідність не наділяє чиновника правом підміняти докази презумпціями, а кримінальне судочинство — автоматизованим документообігом. Захист Батьківщини є конституційним обов’язком. Доведення вини у кримінальному провадженні є обов’язком держави. Одне не скасовує іншого.
Держава, яка хоче отримати довіру громадян, повинна першою дотримуватися власних законів. Вона має перевіряти законність призову до направлення людини на службу, забезпечувати достовірність реєстрів, незалежність медичних висновків, належне оповіщення та ефективне оскарження. Особливо тоді, коли наступним кроком може бути кримінальне переслідування.
Постанова №916 не містить наказу фабрикувати справи, але небезпечність нормативної конструкції визначається не лише словами її авторів. Вона визначається також тим, як ці слова можуть бути використані недобросовісними посадовцями. Законодавство повинно розроблятися з урахуванням не ідеального чиновника, а ризику зловживання владою. І якщо одна поштова відмітка в сукупності з документами, сформованими самою державою, може стати початком тривалого кримінального переслідування без належної перевірки умислу, це серйозний дефект системи гарантій.
Тому необхідно змінювати правила. Відсутність громадянина за адресою не повинна сама собою вважатися достатнім доказом його умисного ухилення. До повідомлення про підозру мають бути перевірені всі первинні підстави призову, достовірність облікових відомостей, законність висновку ВЛК та обставини фактичного повідомлення. Потрібна публічна статистика проваджень за статтею 336 із розмежуванням способів оповіщення, кількості підозр, закритих справ, виправдувальних і обвинувальних вироків. І потрібна реальна відповідальність посадових осіб за незаконні рішення, які спричинили кримінальне переслідування невинуватих людей.
Головне питання до уряду полягає не в тому, наскільки швидко він навчився друкувати й розсилати повістки. Питання в тому, чи спроможна держава з такою самою швидкістю визнавати та виправляти власні помилки, захищати невинуватого громадянина й притягати до відповідальності посадовців, які зловживають владою.
Правова держава доводить вину людини. Бюрократична держава створює документи, після чого змушує людину доводити, що ці документи не відповідають дійсності.
Саме між цими двома моделями сьогодні проходить одна з найважливіших меж української державності.
Армія має захищати український народ. Держава має служити українському народові. Кримінальний закон має захищати суспільство від злочинців, а не ставати зручним інструментом дисциплінування населення через страх перед кримінальним переслідуванням.
Натомість замість держави, за яку громадянин готовий боротися, ми ризикуємо отримати державний апарат, від якого громадянин змушений захищатися
