Російські ракети прицільно вбивають онкохворих дітей, а авіабомби розносять житлові будинки та зупинки транспорту.
Лавровська алкоречниця розповідає казки про підрив Київської та Канівської ГЕС.
Агентура вскривається і ризикуючи пожиттєвим підпалює автівки ТЦКашників.
Росіяни несуть небачені у цьому столітті втрати, але крок за кроком просуваються під Торецьком та Покровськом.
По всьому світу заполошно носиться кремлівський «дипкур’єр» Орбан та просить «прєкратіть стрєлять нємєдлєнно».
Йому дружно вторить цілий хор «українських» блогерів та ЛОМів – «давайтє сдадімся раді наших дєток».. «От лома нєт прійома, рашка величезна, її ресурси безмежні, ми все одно не переможемо, тож головне щоб нас припинили вбивати…»
І на тлі відсутності світла, щоденних тривог, браку позитивних новин з фронту та втоми від третього року найважчої війни 21 століття ці голоси вже не так однозначно відсікаються сусіпльством як це було б ще рік чи тим більше два тому.
Ми дійсно всі дуже втомлені. Ми всі мріємо щоб це все закінчилось – відсутність світла, сирени, непевність не те що у завтра, а навіть у сьогодні, і головне - смерті та похоронки. Нема нічого більш законного та виправданого, аніж ця наша мрія.
Але такий стан викривляє сприйняття реальності. Фільтр втоми та болю заважає піднятися над емоціями та тверезо оцінити: що ж відбувається насправді, чого нам чекати, чого чекають від нас, якими будуть наслідки тих чи інших наших рішень та дій?
Між тим тверезо оцінити це все – життєво необхідно. Бо ціною помилкових емоційних рішень може бути програш війни, а враховуючи ставки у цій війні – саме наше існування як країни.
Насправді як не парадоксально та навіть жахливо це прозвучить, все наведене в перших абзацах не лише не доказ нашої скорої поразки, а навпаки - підстава для оптимізму. І дуже важливо це бачити та розуміти.
Нема нічого страшнішого за вбивство дітей у лікарнях. І навіть наші вороги не роблять цього просто заради розваги чи задоволення. Навіть для них це один із засобів примушення до нас до капітуляції, який застосовують далеко не одразу (бо ж є «іздєржкі», в першу чергу у міжнародному становищі рашки), а коли все інше вже не спрацювало. Так, уявлення росіян про війну включають подібний терор як один із «дозволених» методів впливу – але ж навіть вони не одразу вдалися до нього, а чомусь лише зараз.
Агентура у ворожому тилу потрібна тривалий час. Робити її одноразовою заради терактів проти рядових воєнкомів – так само крок дуже не рядовий. Це один з актів відчаю, ще одна ознака початку агонії та лихоманкового пошуку виходу із програшної для них ситуації.
Наступ на Донбасі дається росіянам навіть за їхніми мірками дорогою ціною – але ж раз за разом віддаються накази на штурм, від бійців вимагають щоденного бодай найменшого просування.
Елементарний розрахунок показує що таким темпом один лише Донбас треба брати роками, всю Україну – десятиліттями, і ніякого населення росії не вистачить на роки таких втрат.
Але справа не в тому, чи дійсно росія здатна отак роками продовжувати повзучий наступ та крок за кроком поступово окуповувати всю Україну (спойлер – ні, не здатна).
Мета Кремля зовсім інша – за будь яку ціну створити ілюзію, що росія здатна на роки такого просування, змусити нас та наших союзників повірити цьому блефу. І отут у них дійсно є шанси на успіх – якщо ми поведемось.
Дуже важливо знати сильні та слабкі сторони свого ворога. Сильною стороною пуйла завжди було вміння тримати «покер фейс» і впевнено блефувати навіть при дуже поганій грі. Захід десятиліттями вівся на його блеф. Саме цю свою «суперсилу» він намагається використати і зараз.
Відбувається кульмінація війни.
Вона триває не дні і не тижні, а довгі місяці – так, у війні що розтягнулась на кілька років навіть кульмінаційний «момент» рахується місяцями.
Наразі триває щось схоже на страшний паритет сторін. Окупанти ще здатні просуватись вперед, але все повільніше та повільніше, та вже лише на одному напрямі одночасно. Ми ще відступаємо на окремих напрямках, але чим далі тим сильніші у обороні, подекуди успішно контратакуємо, але ще дуже далекі від здатності перейти до успішного контрнаступу.
В цій картині найважливіші слова – «ще» та «вже».
Ситуація геть не статична, як то може видатися при погляді з дивану на карту. Інтенсивність боїв наразі вкрай висока навіть за мірками цієї війни, і так само високі втрати – в обох сторін, але у росіян вони непропорційно більші.
Війна – це не про те, як посуваються стрілочки та лінії на карті.
Це про те, хто скільки вбив ворогів за кожну наступну добу, і скільки своїх втратив за цей же час.
А також про те, скільки поповнення сьогоднішніх втрат за цей самий час набрали у тилу, одягнули у форму та відправили навчатись вбивати ворогів та виживати самим.
Це про спалені танки, зношені гарматні стволи, вистріляні боєприпаси – і про можливість їхньої заміни.
Російська армія вже пройшла пік своєї могутності, він прийшовся орієнтовно на ці осінь та зиму. Далі з кожним днем ця армія стає все гіршою та слабшою, і наразі ця тенденція є непереборною, хіба станеться якесь недобре диво. Арсенал немагічних способів посилити російську військову потугу практично вичерпаний.
Монстр, якого росія змогла створити впродовж осені 2022 – зими 2024 дуже великий, неповороткий, важкий, і ще має значний запас міцності. Він як розігнаний асфальтовий каток за рахунок ваги та набраної швидкості здатний ще чимало протаранити собою – але імпульс, який завдав йому початковий рух, вже вичерпаний.
В арсеналі російських фейків не останє місце займає вираз «русскіє мєдлєнно запрягают, но бистро єдут». Це типова брехня, в реальності все сталося навпаки – росіяни запрягли дуже швидко, коли і у нас, і у наших союзників ще навіть кінь не валявся.
Мобілізацію вони провели восени 22-го року, тоді як ми лише зараз потроху намагаємось її якось налагодити (і ще не те що не на максимумі можливого, а навпаки – лише минулого місяця зробили перші помітні кроки).
Їхня економіка вже весь 23й рік працювала у воєнному режимі, ми ж можливо переведемо її на такий режим наступного року (і то ще не факт).
Їхня оборонка працює в три зміни, і вийшла на максимум своїх можливостей.
Так, цього максимуму можливостей вистачило на проривне збільшення випуску ракет – таке, що їх стачило повністю знищити всю нашу неядерну енергогенерацію, а тепер вистачає на дитячі лікарні (і на жаль ще тривалий час вистачатиме, тож розсередження наших закладів медицини на жаль стає вкрай важливим завданням, як не важко це буде зробити).
Ще цього максимуму вистачило на налагодження випуску плануючих бомб в такій кількості, що лімітуючим фактором у їхньому використанні наразі стає кількість літако-вильотів, а не наявність боєприпасу.
Але цього максимуму катастрофічно не вистачає на покриття втрат «заліза» на лінії фронту.
Кількість спалених нашими захисниками та захисницями танків щомісяця щонайменше вдвічі переважає кількість вироблених та знятих зі складів зберігання разом, і ця різниця «дебета та кредита» щомісяця плюсується. По всій іншій «броні» ситуація у ворога ще значно гірша ніж по танках. Так, в ворожому наступі на Харківщині в травні цього року було задіяно в рази більше бійців, аніж заходило свого часу на «СВО» - і в десять (!) разів менше бронетехніки.
Моніторинг складів зберігання показує, що у «бєздонних закромах» вже просто просвічує дніщє. Запас заліза у ворога – на рік, ну максимум півтора роки війни такої інтенсивності як от зараз. І це із припущення що вся техніка на складах хоча б потенційно може бути поставлена на фронт, а це припущення завідомо нереалістичне.
Ситуація із гарматами у ворогів просто кричуча вже зараз, тут ні про які рік – півтора вже не йдеться. Вже наразі на фронті важливу роль відіграють 130-міліметрові гармати 1940-х років, які ще совок припинив використовувати в далеких 1970-х, і до яких довелося просити снаряди у товариша Ина, бо більше ніхто цей антикваріат не використовує. Але Ин здатний досипати снарядів, та не здатний заміняти зношені стволи – Північна Корея сама досі тримається за артустановки подаровані ще товаришем Сталіним.
Окрема історія – ППО. Ми наразі вкрай болісно відчуваємо дефіцит засобів захисту неба. Але у нас їх і не було відпочатку, і кожна нова поставка від союзників хоч трохи, але покращує ситуацію.
В той самий час ППО росіян ледь вистачає на прикриття Москви, лінії фронту та Кримського мосту (вже навіть не всього півострова), і останній виступає чимось на кшталт «ППОшної Чорнобаївки», де регулярно утилізується спершу С 300, потім С 400, наразі вже С 500… Тим часом вже оголені Арктика та Далекий Схід (чого не можливо було уявити собі при совку), і головне – неприкритими лишаються всі оборонні заводи, аеродроми та об’єкти нафтогазової промисловості в глибині російської території… Тенденція очевидна, і вона така ж невблаганна як і на фронті.
Натомість у нас після 7-ми місячної трампівської блокади лише з травня поступово налагодився потік американської допомоги, якої з гарантією вистачить по весну наступного року включно.
Так, потім швидше за все цей потік припиниться за «другого пришестя» як його ніжно звуть росіяни «Трампушкі». Але цього разу це не буде несподіванкою, і європейські союзники та ми самі маємо час щоб до цього підготуватись та мати адекватну заміну.
Європа прокинулась від трьох десятиліть летаргічного сну, і в лихоманковому темпі налагоджує роботу своєї оборонки. На відміну від російської, яка вже на піку можливостей і вище тягнутися нікуди, європейська оборонка на самому старті та злеті.
Так, розкачка займає час – виявилось, що не рашка, а саме Європа «повільно запрягала». Натомість про набрану швидкість можна судити і по чеських поставках снарядів, і головне по тому як перспективи оцінюють наші вороги.
Спроби замахів на промисловців посеред Німеччини – ще один прояв паніки та агонії. Якщо вже перетинаються такі «червоні лінії» (а це дуже впливає на здатність Кремля знаходити та використовувати «корисних ідіотів» у європейському політикумі, та дуже звужує поле для домовленостей Кремля із Європою) – значить, російські військові високо оцінили потенціал оборнопрому наших союзників, і просять свої спецслужби зірвати випуск продукції за будь яку ціну. Бо добре розуміють наслідки, коли ця продукція нарешті доїде до нас.
Ну а десь там «в тіні» Штатів та Європи – наша власна оборонка, яка теж виявилась багато на що здатною, і наразі лише поволі «розкачується».
На жаль, розкачується повільніше ніж потрібно, через відсутність належної державної політки, та брак коштів у бюджеті на викуп вітчизняної продукції. Це ще одна історія про те, хто ж насправді «повільно запрягає» - і це знову аж ніяк не росія.
Навіть за умов невиправдано повільного «запрягання» наша оборонка самотужки забезпечує фронт дронами всіх типів та радіусів дії, успішно ремонтує безпрецедентно різноманітний «зоопарк» зброї та техніки, яка походить з десятків країн, сама випускає артилерію темпом, кому позаздрили б чимало західних компаній. І що вкрай важливо – налагоджує випуск боєприпасів.
Можемо лише уявити, з якою швидкістю ми «поїдемо», коли (якщо) нарешті визнаємо що економіка має бути переведеною на військові рейки! Потенціал зростання – в рази, якщо не на порядки, і дії, які для цього потрібні не такі вже складні.
Тож картина по «залізу» очевидна та невблаганна – поступове вичерпання у окупаційної армії, притому чим далі більш загрозливим темпом, з варіантом на повне вичерпання запасів по ряду критичних позицій в межах наступного календарного року.
І одночасно таке само поступове, і таке саме невблаганне, зростання наших можливостей як за рахунок постачання від союзників, так само і за рахунок власної промисловості.
По людях ситуація трохи краща для ворогів, але загалом також для них невтішна.
Вони набрали величезну кількість людей в той самий час, коли ми півтора роки провалювали мобілізацію. Створена перевага в живій силі стала їхньою головною «суперсилою» впродовж 2023-24 років, і досі зберігається.
Однак при тому співвідношенні втрат, на які ми вийшли ще минулого року, і яке весь цей час зберігається (нагадаю – коли ми в обороні, це співвідношення не менше 1 до 5-6, буває і 1 до 8-10-12, коли ж ми у наступі воно все одно на нашу користь, але 1 до 2-3 х), навіть досягнення тимчасового паритету означало б в реальності нашу значну перевагу над ворогом. Неважко порахувати, що коли ми в якийсь момент виставимо проти кожного окупанта по одному нашому бійцю, при таких втратах ворожа армія почне просто «танути на очах».
А такий паритет є цілковито досяжною метою. Парадоксально, але ми і тут «повільно запрягаємо», і саме тому зберегли значний потенціал для зростання. Наш мобілізаційний ресурс майже не використаний, тоді як у ворогів він вже використовується по максимуму.
Не варто розуміти попередній рядок як те, що у ворога вже закінчуються мобіки та навіть контрактники. Живої сили в росії на жаль ще вистачить надовго – якщо рахувати суто арифметично, без врахування якості цієї сили.
А от якість вже зараз падає катастрофічно. З кожним наступним набором зростає дефіцит сержантів та офіцерів, а «гарматне м'ясо» останніх наборів вже дуже нагадує жарт про «собачатину 5ї категорії, яка йде на фарш разом із будкою».
Саме така якість стала не останньою з причин провалу ворожого наступу на Харківщині. На наших захисників перли «зелені» ненавчені новобранці із такими самими командирами; цілком очікувано для більшості з них перший бій став останнім.
Отож загальна картина доволі однозначна. Ми вистояли цієї зими, коли армія вторгнення була на максимумі своїх можливостей. Наразі у наших ворогів вичерпаний потенціал зростання, та навіть підтримання нинішнього рівня боєздатності видається малореальною задачею.
Час працює проти нашого ворога – звісно ж, за умови що ворогові не дадуть перерви, а продовжать завдавати щонайменше таких втрат як наразі.
Натомість у нас тенденція протилежна – після найгіршого для нас становища цієї зими відбувається нарощування сил, як стосовно забезпечення «залізом» та БК, так і стосовно дуже повільного, ще зовсім недостатнього, але проривного порівняно із недавнім минулим, мобілізаційного процесу.
Час почав працювати на нас – звісно ж, за умови що ми не розслабимось, а навпаки, попри втому зберемося із силами та дотискатимемо ворога.
У війні намітився перелам. Він станеться не сьогодні і не завтра – в ідеальному для нас випадку не раніше осені цього року. А може взимку. Або навіть наступної весни. Не важить, головне що він можливий, і залежить переважно від нас.
Для цього переламу з технічного боку достатньо двох додаткових умов порівняно із сьогоднішньою ситуацією: позбавлення росіян абсолютного панування у небі, та досягнення хоча б приблизного паритету по особовому складу.
За цих двох умов наша перевага стає незворотною, і ми знову виходимо на позиції чимось схожі на переможну осінь 2022 – звісно ж, з поправкою на те що це не коло, а спіраль, де на кожному новому витку і сили сторін, і необхідні для будь-чого зусилля в рази більші, аніж на попередньому…
Першу умову мають забезпечити F16, другу – наша мобілізація.
Перше вже вирішене питання, лишилось дочекатися, і вже зовсім недовго. Друге – повністю в наших руках, і потребує нашого спільного надзусилля. Нічого нереального в цьому нема.
Третій рік війни стане вирішальним, хоч звісно ж не буде останнім. Війна може тривати ще і четвертий рік, і п’ятий – але вже із більш-менш визначеним результатом, із чітким розумінням того, хто просто «ще пручається», а хто – «дожимає до перемоги».
Ми маємо всі шанси стати тими, хто «дожиматиме». Для цього склались необхідні передумови, лишилось докласти зусилля.
Можливо навіть надзусилля – але цілком в межах реального. Ми ж раніше робили і нереальне.
Чи розуміють усе це у Кремлі? На жаль так.
І саме тому посилюються м’ясні штурми, горять авто воєнкомів, бомби сиплються на міста, а ракети свідомо цілять в лікарні.
Нас, український тил, пробують дотиснути до того, як на фронті відбудеться незворотній перелам.
Саме це – останній шанс наших ворогів, і саме ми, наша втома, наші страхи та емоції – останній ресурс Кремля в цій війні. Звісно, за умови що ми дозволимо використати себе в такій ролі.
Російська армія вже вичерпала свій потенціал, хоч за інерцією ще продовжує страшний рух вперед.
Наша армія на фронті ще майже не відчула полегшення – навіть найперші бійці нової хвилі мобілізації лише проходять навчання, а більшість ще чекає на повістки та ВЛК.
Омріяний перелам попереду – якщо за ті місяці, що лишились, наш тил не посипеться і не запросить «мира за будь-яку ціну».
Слід розуміти, що миру ніхто нам не дасть. Не існує ціни, за яку рашка готова була б нас відпустити. До повної військової поразки росії нас не припинять вбивати – хіба що візьмуть паузу, щоб після неї вбити ще більше.
А от тимчасове (півроку – рік) перемир’я для того, щоб уникнути військової поразки, виправити ситуацію, описану вище, та добити нас остаточно – от саме це критично необхідно Кремлю. І саме це він намагається з нас витиснути.
Кремлю критично необхідний час на накопичення зброї та БК, набір та навчання особового складу та підготовку нової наступальної кампанії. Без цієї паузи перспективи повної військової поразки росії поступово вимальовуються на обрії – неквапно, натомість невблаганно.
Нам так само критично необхідно не дати ворогові цієї паузи.
Паузи, впродовж якої не лише припиняться ворожі втрати та піде нарощування сил.
Це водночас буде та пауза, в продовж якої до влади прийде Трамп. Європа ж в перший же день перемир’я зітхне із полегшенням і припинить витрачати на нас кошти своїх платників податків – нащо, адже «там вже не стріляють»?
В цю саму паузу ми відмінимо воєнний стан, відкриємо кордони, проведемо демобілізацію та припинимо мобілізацію. А також втягнемося у нашу улюблену розвагу – вибори.
Варіанта, що ми замість цього весь час перемир’я зберігаємо закони воєнного часу, тримаємо кордони закритими, мобілізуємо та навчаємо людей, риємо окопи та накопичуємо зброю та БК, в реальному житті не існує – в демократіях таке не можливо.
Тож росія використає анатркт для підготовки наступного акту нашої трагедії, ми ж – хапонемо трохи повітря мирного життя та свободи, щоб після цього втратити їх назавжди.
Пуйлу вже вдався такий сценарій стосовно Чечні, саме його він хоче повторити наразі із нами.
Армія на таке не купиться, тож його «цільова аудиторія» - ми з вами, український тил.
Саме нам адресовані всі «миротворчі» заклики різноманітних орбанів та сльозливі «чадолюбиві» дописи «українських» ЛОМів «руцкомірского» походження.
І так, нам адресовані ракети по ТЕЦ, ГЕС та «Охматдиту». І треба бути готовими, що їх прилетить ще багато. Готовими і фізично (наразі заклади медицини слід вважати серед найбільш імовірних цілей наступних атак, і вживати відповідних заходів), і головне – морально.
Єдина здорова реакція на «Охматдит» - злість, зчеплені зуби, ненависть до ворога.
Ненависть, яка перетворюється на реєстрацію у Резерв+ та пошук вакансії на сайті рекрутингу ЗСУ.
Злість, що матеріалізується у донатах.
Зчеплені зуби, які змінюються втомленою посмішкою після кількох годин волонтерської праці.
Саме такою має бути наша реакція на спробу ворога нас дотиснути.
Пам’ятаємо: весь жах нинішнього моменту – це агонія, початок кінця ворожої армії, і відчайдушні спроби Кремля відмінити цей кінець нашими з вами руками.
Ми, наша втома, емоції та слабкість – останній шанс Кремля в цій війні, і наше право та наш обов’язок не дати цьому шансу реалізуватись.
Так, кульмінаційний момент завжди нелегкий. Але саме наша поведінка в такі моменти визначає перебіг Історії. Історії країни, і мільйонів наших персональних історій.
Сподіваюсь, ми правильно напишемо наші історії.
Слава Україні.
