Бачив делегата в недешевому костюмі, який тихенько набирав в сумку з десяток блокнотів. Нашо?
Бачив мера міста, якого оштрафували, бо залишив авто на парковці для людей з інвалідністю. Він ще толком не міг зрозуміти поліцейських, то я із задоволенням поперекладав. Мер, схоже, запідозрив, що я не на його боці, то потім тицяв поліцііянту телефон зі словами «Май адвокет», а ще потім сумно вислуховував адвокета, який, судячи з усього, підтвердив, що платити доведеться.
Бачив топ-чиновника одного з великих міст, який на другий день конференції забув бейдж (нам 100 разів писали, наскільки ті бейджи важливі, бо заходи безпеки були безпрецедентні) і голосною українською намагався довести, що йому мають дати новий. Коли реєстратори здогадалися, що він хоче і попросили паспорт — пхав «Дію», розповідаючи українською з вигаданим акцентом, що там є «загранпаспорт». Я підійшов і допоміг. А потім почитав трохи про нього і пожалкував.
Бачив заступника голови іншого великого міста, який майже весь час просидів в зоні «буфету» з головою своєї облради. Хоча по понятіям їм ніби-то не варто світитися поруч. А потім полізли вдвох на сцену фоткатися, хоча на конференції вистачало спеціальних фотозон.
З сумом бачив, як значна частина мерів ніц не вміє англійською. І багато хто повключав у делегацію людей, які в цьому аспекті не сильніші. Тож вся їхня міжнародна взаємодія на конференції обмежувалася потисканням рук і догодливими посмішками іноземним товарісчам, коли їх підводили представники якихось міжнародних організацій.
Хорошого, звичайно, бачив теж дуже багато
