Гренландія, що ще донедавна сприймалася як периферійна територія на геополітичній мапі, раптово перетворилася на один із ключових вузлів міжнародної політики. Причиною цього стала відкрита заява адміністрації президента США Дональда Трампа про намір встановити контроль над Гренландією – автономною територією у складі Королівства Данія. Ці сигнали з Вашингтона запустили ланцюгову реакцію: дипломатичний конфлікт, хвилю міжнародних протестів і реальну загрозу підриву трансатлантичної єдності між США та Європою. Гренландія – найбільший острів планети, площею понад 2,1 млн км², близько 80% якої вкрито льодовим щитом. З 1979 року вона має широку автономію в складі Данії: тоді на референдумі понад 70% мешканців висловилися за самоврядування та дистанціювання від прямого управління з Копенгагена.
Попри це, формальний суверенітет над островом залишається за Данією, що робить будь-які зовнішні зазіхання особливо чутливими з точки зору міжнародного права. На тлі невеликого населення, усього кілька десятків тисяч осіб, суворих кліматичних умов і географічної віддаленості може здаватися парадоксальним, що саме Гренландія опинилася в центрі глобальної уваги. Проте протягом останніх місяців вона стала символом нового етапу геополітичного суперництва, де переплітаються стратегічні інтереси великих держав, арктичні маршрути, військова безпека та питання контролю над майбутніми ресурсами. У результаті криза навколо острова вже вийшла далеко за межі двосторонніх відносин і стала серйозним випробуванням для усталеної системи трансатлантичної дипломатії.
Стратегічне значення Гренландії сформувалося задовго до нинішньої кризи. Найбільший острів світу, розташований між Північною Америкою та Європою, із населенням близько 57 тисяч осіб, історично був не периферією, а важливим елементом системи глобальної безпеки. Його географія робить Гренландію природним «містком» між континентами та ключовою точкою контролю за Північної Атлантикою й Арктикою.
У ХХ столітті острів став особливо важливим для США. Під час Другої світової війни, коли Данія перебувала під нацистською окупацією, американські військові за згодою місцевої влади розмістили на Гренландії бази для захисту арктичних маршрутів. Цей крок не змінив суверенітету Данії, але заклав основу довгострокової військово-стратегічної присутності США. Ключовим моментом стала оборонна угода 1951 року між Данією та США, укладена в рамках НАТО. В період Холодної війни Гренландія перетворилася на форпост спостереження за радянським північним флангом: на острові одночасно перебували до 10 тисяч американських військових, а авіабази відігравали центральну роль у системі раннього попередження.
Після завершення Холодної війни інтерес до острова не зник, але набув стриманішої форми. Американська присутність скоротилася до символічного рівня – приблизно 150 осіб станом на 2026 рік, тоді як Данія почала активніше підкреслювати власний арктичний суверенітет через участь у міжнародних навчаннях і зміцнення оборонної співпраці з союзниками, зокрема під час «Exercise Arctic Endurance», операції «Арктична витривалість». Водночас внутрішній розвиток Гренландії йшов шляхом розширення самоврядування. У 1979 році острів отримав широку автономію, включно з контролем над економікою та природними ресурсами, що стало важливим етапом у поєднанні інуїтської спадщини, європейського впливу та сучасної державності.
Гренландська криза не виникла на порожньому місці, вона стала результатом поєднання безпекових, економічних і політичних факторів, які зійшлися в критичний момент. Насамперед ідеться про геополітичне розташування острова. Розміщення також має важіль , адже острів розташований між Атлантичним та Північно-Льодовитим океанами і має потенціал для розгортання систем протиповітряної оборони, радарів та логістичних вузлів. Контроль над Гренландією означає контроль над значною частиною Північної Атлантики й арктичних маршрутів, що у Вашингтоні прямо пов’язують із національною безпекою США. Американські посадовці відкрито заявляли: безпека острова є складовою безпеки Північної Америки, особливо в умовах зростаючої активності Росії та Китаю в Арктиці. Не менш важливим чинником стали ресурси. Під льодовим покривом Гренландії зосереджені потенційні запаси нафти, газу та рідкісних мінералів, критично важливих для високих технологій і «зеленої» енергетики. Танення льодовиків несе серйозні екологічні загрози, але водночас відкриває доступ до ресурсів, перетворюючи острів на об’єкт довгострокових економічних і стратегічних розрахунків.
Саме на цьому тлі упродовж 2025 року Дональд Трамп неодноразово повертався до тези, що США «потрібно» мати Гренландію під своїм контролем, а наявні механізми трансатлантичної безпеки нібито не гарантують захисту регіону. В Європі ці заяви сприйняли як відхід від традиційної союзницької логіки та сигнал про готовність Вашингтона діяти односторонньо. Кульмінацією стала заява Трампа у січні 2026 року під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі, де він не виключив силового сценарію, залишивши юридичні рамки можливого «контролю» навмисно розмитими. Сам факт публічного обговорення майбутнього Гренландії без участі Данії та без урахування позиції самих гренландців став шоком для європейської дипломатії та НАТО. Це поставило під сумнів базові принципи міжнародного права – повагу до суверенітету, право народів на самовизначення та сталі правила трансатлантичної співпраці.
Заяви Вашингтона про можливий контроль над Гренландією викликали жорстку й багаторівневу реакцію – як на місцевому рівні, так і серед ключових міжнародних гравців. Першими відреагували безпосередньо зацікавлені сторони. Прем’єр-міністр Гренландії категорично спростував будь-які розмови про «продаж» острова чи передачу суверенітету, наголосивши: будь-які рішення щодо майбутнього території можуть ухвалюватися лише за прямої участі гренландського народу, а не в кулуарних домовленостях між великими державами. Данія, зі свого боку, підкріпила політичну позицію практичними кроками і перекинула додаткові сили та техніку для зміцнення оборони острова. Паралельно криза вийшла на вулиці. У Данії та Гренландії прокотилася хвиля масових демонстрацій під гаслом «Гренландія не на продаж» і «Руки геть від Гренландії». У Нууку, столиці Гренландії, ці протести стали безпрецедентними: за різними оцінками, участь у них взяли до чверті населення столиці, що перетворило громадянський спротив на один із ключових символів кризи.
Аналогічні акції відбулися і в Копенгагені, де тисячі людей відкрито засудили будь-які спроби тиску на острів. На європейському рівні реакція була не менш різкою. Лідери ЄС, зокрема президент Франції, публічно охарактеризували дії США як прояв «нового колоніалізму», наголошуючи на непорушності принципів міжнародного права та суверенітету. Усередині НАТО ситуація оголила серйозні розбіжності: союзники по-різному бачать майбутнє безпеки Арктики, що створило напругу в Альянсі й поставило питання про єдність стратегічного бачення. На тлі дипломатичних заяв почалися й військово-політичні сигнали. Данія разом із партнерами по НАТО провела масштабні навчання «Operation Arctic Endurance», демонструючи готовність захищати острів і стримувати будь-які зовнішні загрози. Водночас на найвищому політичному рівні конфлікт лише загострювався: Дональд Трамп неодноразово говорив про «тотальний доступ» США до Гренландії, натякаючи, що без цього безпекові домовленості можуть бути переглянуті. У відповідь європейські лідери чітко дали зрозуміти – жодних угод про зміну суверенітету не існує і не може існувати.
Навіть якщо гренландська криза не переросте у відкритий збройний конфлікт, її довгострокові наслідки можуть виявитися значно глибшими й небезпечнішими. І йдеться не лише про долю одного арктичного острова, а про стійкість усієї системи західної безпеки. Передусім під загрозою опиняється єдність НАТО. Тиск з боку США та ігнорування позиції союзників можуть підірвати довіру до принципу колективної оборони, який десятиліттями був фундаментом Альянсу. Якщо безпека перестає сприйматися як взаємне зобов’язання, НАТО ризикує втратити неформальний, але критично важливий елемент – політичну солідарність.
Як наслідок, у Європі дедалі активніше обговорюється переорієнтація союзницької політики. Країни ЄС можуть прискорити пошук більш автономних механізмів оборони та зменшити залежність від американських гарантій. Такий зсув не означає негайного розриву трансатлантичних зв’язків, але він змінює баланс відповідальності й стратегічного планування. Ще один вимір – ефект відволікання. Гучний конфлікт між США та їхніми традиційними партнерами здатен перетягнути на себе дипломатичну й військово-політичну увагу Заходу. У такому сценарії зростає ризик, що інші кризи, передусім війна Росії проти України, отримають менше ресурсів, уваги та політичної рішучості, ніж потребують.
Окремо варто говорити про прецедентність. Навіть декларативні наміри щодо контролю над Гренландією можуть підірвати десятиліття співпраці між США, ЄС і НАТО та зіграти на руку авторитарним режимам. Вони вже використовують аргументи «безпеки» для виправдання територіальних зазіхань, і гренландська криза може зміцнити цю небезпечну логіку. Нарешті, острів дедалі чіткіше вимальовується як майбутня арена військової та економічної конкуренції в Арктиці. Росія й Китай системно нарощують свою присутність у регіоні, і будь-яка нестабільність навколо Гренландії лише посилює інтенсивність цього суперництва.
Гренландська криза показала, що навіть віддалені арктичні території можуть стати тригером глобальних зрушень. Поєднання стратегічного розташування, ресурсного потенціалу та великодержавних амбіцій перетворило Гренландію на символ глибшої кризи довіри всередині Заходу. Публічне оскарження суверенітету союзника поставило під сумнів сталі принципи міжнародного права й оголило вразливість трансатлантичної єдності. У ширшому вимірі ця ситуація не лише загострює конкуренцію в Арктиці, а й створює ризики для реагування на інші глобальні виклики, зокрема війну в Україні. Гренландія стала нагадуванням: у світі стратегічної нестабільності навіть «периферія» може визначати правила гри.
Секція “Дельта” групи Інформаційний Спротив
