Після тріумфального повернення Дональда Трампа до Білого дому я говорив про те, що мене не так бентежить поява на американській політичній сцені президента й команди з яскраво вираженими ультраправими поглядами, як можливість того, що після їхнього успіху маятник почне коливатися різко вліво — і незабаром ми отримаємо на чолі Сполучених Штатів людину, яка буде не ультраправим, а ультралівим популістом.
У цих припущеннях, як на мене, не було нічого нелогічного. Ультраправий і ультралiвий популізм зазвичай з’являються поруч — на певних відрізках історії або навіть у сусідстві. Адольф Гітлер і Ернст Тельман. Беніто Муссоліні й Антоніо Грамші. Усі вони були сучасниками. І всі — історичний вибір, якого краще не робити.
Над моїми висновками звично насміхалися. Але вважати, що Демократична партія США після реваншу Трампа залишиться партією Білла Клінтона чи Барака Обами, міг лише той, хто й досі сподівався, що Республіканська партія залишиться партією Джорджа Буша чи Джона Маккейна.
Цієї старої Республіканської партії більше не існує. Ба більше — вона була приречена на політичні поразки. Саме Дональд Трамп із його нестримним бажанням обіцяти й вигадувати створив для республіканців можливість перемагати. І щоб здолати республіканців, демократи також змушені перетворитися на партію популістів. Що й відбувається власне тепер.
Коли я зауважував, що наступним президентом США може стати Александрія Окасіо-Кортес, це могло здатися екстравагантним прогнозом, далеким від реальності. Але тепер, коли на праймеріз мера Нью-Йорка у демократів переміг лівий соціаліст Зохран Мамдані, цей сценарій виглядає значно реалістичніше.
Особливість американської політичної системи в тому, що створити третю партію в США практично неможливо. Виборці міцно закріплені за двома провідними партіями, і ніхто не ризикує будувати нову політичну машину. Саме тому консерватори в лавах республіканців змушені були підкоритися ультраправим популістам. І саме тому ліберали серед демократів, заради повернення до влади, змушені будуть підкоритися ультралiвим популістам.
І ще одна важлива деталь: зміна політичного курсу США впливає на весь світ. Тож не тільки Америка може перетворитися на ультралiву державу — тож її союзники можуть зміститися ліворуч і залишити ультраправим політикам дедалі менше місця у власних країнах.
Чому ж ультраправі видаються мені менш небезпечними за ультралiвих? Насамперед тому, що вони поважають приватну власність. А отже — залишають можливість повернення до ліберального порядку денного, щойно їхні обіцянки буде скомпрометовано. Ультралiві ж не поважають жодної власності. Вони націоналізують усе, що бачать, виступають від імені “простого народу” з куди більшим відчаєм, ніж сто Трампів. І приходять на ґрунт, уже оброблений обіцянками їхніх конкурентів.
Так, “простий народ”, розчарований у тому, що ультраправі не створили йому щасливого майбутнього — бо ті заграють із мільярдерами та іншими «буржуями» — легко схиляється до ультралiвих популістів, які чітко пояснюють: якщо відібрати чужу власність, настане справжнє щастя. У США досі такого досвіду не було. Але хто сказав, що він не з’явиться? Колись і Трампа в Америці не було.
Ультраправі, звісно, можуть зупинити ультралiвих — але не демократичним шляхом. Щоб не допустити лівого реваншу, вони мають запровадити справжню диктатуру: розгромити судову систему, знищити місцеве самоврядування, скасувати виборність губернаторів — а ще краще, заборонити Демократичну партію й об’єднати її з Республіканською у “єдину платформу підтримки президента Трампа”. Тобто зробити те, що зробили в Росії.
Нагадаю: там справжні прихильники ультраправої шовіністичної ідеології наприкінці 1990-х також розпочали боротьбу проти “лівого реваншу”. І перемогли. Перетворили комуністів на частину диктатури. А Гітлер колишніх комуністів або знищив, або змусив повірити у власну велич.
Це метод. Але навряд чи ним скористається Дональд Трамп. Ба більше, Трамп щиро радіє успіху Мамдані, якого називає комуністом — і в цьому визначенні навіть не так вже й багато від трампівської гіперболи. Він упевнений: такі лідери демократів не становлять загрози ні для нього, ні для його уявлень про світ.
Але це — головна помилка Трампа. Бо він переоцінює свого виборця. Багато з тих, хто голосував за Трампа, завтра можуть проголосувати за такого кандидата, як Мамдані — з тих самих причин, з яких колись голосували за Трампа.
Трамп або його спадкоємець, упевнені у своїй легкій перемозі над ультралівим кандидатом демократичним шляхом, можуть болісно помилитися.
І тоді ми з вами, після наступних виборів президента США, будемо згадувати Америку Дональда Трампа як країну нашої мрії.
