Стрічку «Вбити дракона» зняли 1988-го року. Розпал перебудови: заборонили каральну психіатрію, місту Брежнєв повернули колишню назву Набережні Челни, з Афганістану почали виводити радянську армію.
П’єса Євгена Шварца, написана в роки Другої світової, мала пророче звучання. Радянському дракону лишалося жити два роки, але це зараз ми знаємо, що лише два, а тоді майбутнє було точнісінько таке ж туманне, як і минуле. Режисер міг вважати, що знімає кіно про свій час, а зняв про майбутнє.
Дракон у Росії й справді не вмер. Його й справді замінили хаос та бургомістр. А люди, що втомилися від першого й другого, дуже швидко знову захотіли дракона. Та й сам Марк Захаров у підсумку доєднався до «міщан», заявивши 2016-го про підтримку
анексії Криму та «архіобдарованого Владіміра Путіна».
А втім, не тільки він. Ланселот програв битву за дитячі серця. Бюргери не захотіли перемагати Дракона в собі. Шварц міг вдавати, що пише п’єсу про Веймарську республіку та Рейх, а писав про Радянський Союз та Росію. Ті, хто в 90-ті роки розвінчували імперію, сьогодні знову мурують її фундамент. Протягом п’яти років у Росії може змінитися все, а за сто — нічого. Коло замкнулося.
І можна довго міркувати про те, що всі імперії зазнають фантомного болю. Що рецидиву в серцях її громадян не уникнути. Що лише стрибок цін на нафту на початку «нульових» дозволив відродити систему. Що російська еліта мотивована лише надприбутками та суперпривілеями. Усе це так — й абсолютно не так.
Тому що будь-яку історичну закономірність можна описати як набір випадковостей. Препарувати, дистилювати, подати як суму збігів. Та суть у тому, що логіка існування Росії перебуває у полоні дуже простої закономірності.
Російська Федерація — навіть після всіх «усушок» та «утрусок», що сталися з нею протягом ХХ-го століття, — однак лишається країною, яка приречена існувати за наднаціональними законами. Вона не стала національною державою — та й не може в теперішньому вигляді такою стати. Занадто велика різниця між її окраїнами, занадто масштабні відмінності між мешканцями Бурятії та Дагестану, ненцями та чеченцями. Вона приречена на інклюзивність, переконуючи мешканців упокорених раніше
територій, що існування у спільній державі для них — благо.
Як наслідок будь-які еліти, опинившись за її кермом, приречені раз у раз розмірковувати про «духовні скрєпи». Які мають скріплювати країну імперською арматурою. Звідси ж усі розмови про багатонаціональне єство країни та апеляції до подій Другої світової, як до головного знаменника спорідненості та єдності.
Будь-хто, кому в Росії вдалося перемогти дракона, віч-на-віч постає перед нездоланною проблемою: країна схожа на клаптикову ковдру. Вона — заручниця протиріч: між національними республіками та російськими областями, між регіонами-донорами та дотаційними територіями, між тими, кого годує Москва, і тими, хто годує Москву. Становище ускладнюється ще й тому, що (на відміну від 1991 року) межі потенційних розламів не прописані на адміністративних картах, і тому відцентровість може бути хаотична за своєю географією та наслідками.
І це та реальність, з якою вимушений мати справу будь-який російський політик, що внаслідок вибриків долі та переворотів опинився на вершині харчового ланцюжка. Його ліберальне минуле не допоможе на простій розвилці варіантів: або він стає другим Горбачовим, або другим Путіним.
Будь-які реформи призведуть до появи позасистемних гравців. Будь-яка економічна відлига — до політичних запитів бізнесу. Будь-яка децентралізація закладе фундамент під відцентровість. Кастрація силового апарату зменшить його лояльність. Відмова від пропаганди спровокує появу незручних запитань. Скорочення корупційних шпарин спричинить руйнування внутрішньоелітного консенсусу.
Особливість російської системи в тому, що вона принципово не надається до реформування. Будь-які зміни неодмінно зрушать систему — і немає жодних гарантій, що ці зміни збережуть державний статус-кво. А на іншому полюсі вибору — консервація поточного стану речей. Громадсько-політичний формалін. Забетонована єдність і монументальна одностайність.
У цьому сенсі «владімірпутін» — це не архітектор системи, а її функція. Хоч хто б прийшов замість нього — він постане перед тим-таки вибором. Річ не в тім, що Ланселот не може перемогти Дракона. Річ у тім, що після цього йому доведеться перетворитись на його реінкарнацію.
Або розпустити країну по домівках.
