Для Лукашенка, який десятиліттями переміщався по траєкторії між Москвою, Києвом і Пекіном цей візит - справжній прорив. Прорив, який сигналізує про те, що "стара Європа" більше не вважає його "останнім диктатором" континенту. Або, принаймні, вважає таким диктатором, з яким можна шанобливо розмовляти. І це при тому, що головні питання, які ставили Лукашенку - відповідальність за вбивства політичних опонентів, декоративні вибори, переслідування політичних опонентів і вільної преси - так і залишаються без очевидної відповіді.
Звичайно, Австрія, еліта якої відома своїми особливими відносинами з номенклатурою країн пострадянського простору, це ще не Німеччина і не Франція. Але такий візит - своєрідний політичний експеримент. Можна побачити, як буде вести себе "клієнт", який буде резонанс і чи варто запрошувати його до інших західних столиць. Тим більше, що зараз головним завданням Заходу стає не підтримка білоруської демократії, а підтримка білоруського суверенітету.
Створюється враження, що якщо не сьогодні, так завтра питання про збереження цього суверенітету стане головним питанням взаємин Заходу і Росії. І якщо Москва анексує Білорусь або зробить її частиною нової, вже справжньої "союзної держави" на чолі з Путіним, це стане не закінченням, а початком кризи. Тому що Україні в цьому випадку "дружнього запрошення" до складу такої держави, яке зробить російський танкіст або пілот військового літака, просто не уникнути. І що в цьому випадку робити Заходу?
Саме тому інтереси західної політичної еліти і білоруського диктатора, який дуже не хоче віддавати свою державу новому господареві з Кремля, почали збігатися. Виникає, однак, одне дуже просте питання - чи не запізно на Заході починають усвідомлювати масштаби кризи, яка може охопити пострадянський простір вже найближчим часом і чи не запізно Олександр Лукашенко задумався про майбутнє Білорусі?
