Вся стрічка у фото Залужного, у якого очі на мокрому місці. Чомусь слова самі просяться бути написаними. Ну неможливо залишитися байдужою.
Для мене це людина, якій я вірю.
Вірити і довіряти - в сучасній Україні це складно. В країні, де частина завжди обирала вектор розвитку в дупу, тобто разом з Росією - бо цій частині не спадало на думку, що так ми руйнуємо самі себе. Наслідок їх вибору - зруйнована в 90-х наша армія, програні наші життя, продані можливості.
І де частина згодом обрала теж щось незрозуміле, яке і не смішне навіть, бо призвело до тисяч смертей, і навіть не збагнула масштаби трагедії, або ж ступеня своєї дотичності до неї.
Тому люди типу Залужного на вагу золота - дивишся на них, і віриш їм. Хтось може старанно читати промови, виглядати так, як він вважає іміджево правильно в даний час, але ось таких очей, сповнених болю та правди, ти в нього не побачиш. І тому не повіриш.
Я коли дивлюсь на такі фото, бачу насамперед не тільки військових. Я бачу Людину. Яка здатна відчувати, а отже й приймати рішення на основі свого власного почуття справедливості. Не тому, що хтось більше заплатить, не тому, щоб довше утриматись на посаді. Такі не купляють рейтинги. Не організують собі ботоферми. Такі соромляться зайвих до них компліментів.
Він не єдиний, хто у нас такий є. Просто шкода, що менш талановиті, більш нахабні, з величезною порожнечею всередині, але з непомірно великими забаганками - через деякий час починають такі діаманти втоптувати в пил.
Одних садять, на інших влаштовують інформаційні атаки, ще когось навмисно принижують, або применшують їх здобутки. Хотілося би наївно вірити, що добро завжди перемагає зло.
Але я давно доросла, і знаю, що життя - не казка...
