Так сталося, що прямуючи до метро від Печерського суду, де виносили вирок генералу Павловському, я прямував через Майдан Незалежності і через Хрещатик. І знаєте – там були натовпи людей. Незліченна кількість. Люди ходили вулицями. Люди поспішали у якихось своїх справах. Люди розслаблялися в ресторанах. Люди були зайняті якимось своїми справами. І людям було – норм.
Людям було норм, що в кількох сотнях метрів від них судили генерала, вся провина якого полягала в тому, що він якісно виконував свою роботу. Відновлював техніку. Відновлював виробництва, які відновлювали техніку. Шукав і знаходив тих, хто здатен виробляти техніку нову. Тощо і тощо.
За період коли генерал Павловський був заступником міністра оборони України (Полторака) було відновлено і закуплено біля 24000 одиниць техніки. Включаючи БПЛА, яких раніше в ЗСУ не було як явища. Включаючи танки і літаки. І ще, і ще, і ще...
Включаючи бойові кораблі.
Цього генерала тепер садять. В кількох сотнях поруч гульбенять сотні українців. І їм – норм. Вони, тої... політикою не цікавляться. У них, тої... якщо садять – значить заслужив. «Що, генерал – і не брав? Та не буває! От якби я!.. Ги-ги-ги!»
Все так. Все правильно. Їм – норм. Це ж не їх я приймав на вокзалі Дніпра у вигляді біженців. У вигляді мужиків які постійно курили і розповідали, що їхнє виробництво вже віджате, і попередні 10 років каторжної праці накрилися самі знаєте чим. Це ж не вони безперервно ревіли у вигляді жінок, що стискали дітей – і не могли зупинитися. Це ж не вони відчули, що таке коли війна вдирається в конкретно твою домівку. Коли конкретно у тебе все життя – шкереберть.
Цим людям – норм. Тому що їх врятували. Тому що в їхні домівки війна не прийшла. В тому числі тому, що на фронт пішла нова техніка. Завдяки генералу Павловському. Якого зараз садять. А людям – норм.
Голова обертом. Мене часто навідує думка – а може гори воно вогнем? На біса я витрачаю свій час і свої сили на все це? Хай вони здобудуть всього того, чого мусять здобути через свою байдужість. Хай отримають ситуацію, коли Україна знову опиниться гола-боса перед агресором. Що буде далі? Війна прийде в їхній дім. І вже вони мріятимуть не про посиденьки в ресторані, а про шмат хліба. Вже вони віддаватимуть синів капати окопи для завойовників (під автоматом), бо не схотіли відправляти синів захищати свою країну. Вже вони будуть втішати зареваних доньок, що судомно прикриватимуть побиті ноги уривками спідниць. Хай...
Та є одне лихо. Так – не працює. В складному питанні оборони держави не буває так, що їм прийшло, а мені – ні. Таке лихо приходить до всіх – зразу. Тому захист своєї держави це спільна справа. Res publica. Республіка.
Їм – норм. А мені – ні. Я не згоден, що садять не нардепа Юрченка, що під кайфом влаштовує ДТП, а голову правління заводу, який давав для фронту класну техніку. Це в той час коли завод «Заря», шо виробляє вибухівку для ЗСУ передали сину Юрія Бойко, сина лідера проросійської ОПЗЖ.
Я не згоден, що під гаслами «боротьби з корупцією» гроблять сучасні підприємства – «Богдан» і «Кузня на Рибальському». А ще – суднобудівний завод у Миколаєві.
Я не згоден, що садять генерала який зміцнював обороноздатність України.
Мені не норм. Я воював не за це. Я волонтерив не для цього. Тому завтра увечері... І знаєте, мені чхати скільки нас туди прийде. Прийде 10 – я побачу 10 справжніх патріотів, швидше за все знатиму всіх. А вийде 10 тисяч... Або 10 сотень тисяч...
13 липня. 18-00. Вулиця Банкова. Біля Будинку з химерами. До зустрічі.
