Нас не навчили себе любити, все через той клятий совок - я впевнена в цьому. Мій дідусь воював, а бабуся втратила молодість на післявоєнних відбудовах. Мої батьки виросли в системі, яка зажала їх, як кліщами. І я не збираюся вірити на слово всім тим, хто вважав себе щасливим, коли за нього вирішували, як йому навчатися, де проходити практику, ким і де працювати. Працювати в колхозах задарма було романтикою?
"Безкоштовні" поїздки до піонерських таборів - щастя?
Життя в недорозвинутій країні (це про СРСР), яка натомість вважала себе найпершою та найпотужнішою, - привілей? В той час як європейці пішли далеко вперед - таке життя без можливості порівняння дійсно заслуговує на пошану? Ми себе взагалі як оцінювали? На що мали право? Ким себе бачили?
Там взагалі було наше "Я"? І чи знали ми, що наше "Я" має право на існування?
Love yourself first. В першу чергу люби себе. Тоді ти навчишся обирати для себе найкраще. Від освіти, роботи, речей, людей - до умов свого існування. До тої системи, в якій ти заслуговуєш жити. Навчишся справді вкладатися в це, докладати зусиль, щоб самому вирішити - як ти хочеш жити. Як ти хочеш, щоб до тебе відносилися. Вирішити, що ти дозволяєш іншим відносно себе, а що ні.
У нас з цим біда. У нас частина адекватних та самодостатніх людей зажата між тими, хто досі любить совок, - і їх наступниками, які подивилися "Сватів" і все подібне. Я вчора була присутня в компанії, де зібралися і перші, і другі - вони чудово один одного розуміють! Перші себе ніколи не вміли любити, бо ж СРСР. Другі не вміють себе любити, бо не вміють будувати. Тільки користуватися. А це не любов - це балансування на одній нозі, на сходинці вагону поїзду, коли ось ось тобі лясне по лобі якийсь фонар, або шлагбаум, бо ти обрав для себе шлях їхати зайцем. Це не любов - це неповага до себе. Це одноденне захоплення халявою, як захоплюються зараз один за одним депутати "нової формації" - вони то на одному курорті, то на іншому.
Якщо тобі чхати на себе, - то тобі чхати на все навкруги. Людина, яка не любить перш за все себе - не розуміє справжнього сенсу любити когось ще. Вона думає, що любить, - але виходить все той же багаторічний сценарій. Совок. Мідний таз. Які накривають наші щирі спроби вирватися з кола.
У нас вийшло так, що ми маємо ворога. Маємо тих, хто кладе життя задля перемоги. І маємо якісь інфантильні сподівання, що "нє богі горшкі обжигают". Ми звеличуємо недостойних, фанатіємо від не справжніх, нагороджуємо тимчасових.
Жах.
