Одна з моїх бабусь мала уявлення, що прожити треба "скромно" - тобто не мати більших амбіцій, ніж мають інші навкруги. Я її з одного боку розуміла. Хоча, не те що розуміла - ні, скоріше могла це якось пояснити. Радянські люди саме такими виховувались тодішньою системою. І якщо людина не мала характеру - то зерня проростало на благодатній почві. Так люди привчалися до думки, що вони прийшли в це життя "прожити", "промучатись" (о, це окрема хвороба), "тишком-нишком", "нащо тобі це? Вистачить і того, що є" (тут я скоріше не про матеріальне, а про самореалізацію).
Небагато, за моїми спостереженнями, людей мали намір щось змінити, чимось запам'ятатися, щось залишити після себе. Пропонувалося це життя пересидіти, як всі. Сценарій заздалегідь відомий та сформований: зараз ти тут, завтра ти станеш такою/таким, післязавтра ти постарієш та помреш, як усі. Головне прожити, як всі.
Лячно було. А з настанням війни так ще більше. Кожен день може бути останнім - а я це буду пересиджувати, як "всі"? Щастя, що є змога спостерігати за героями, за вчинками, за "підірваними", які не сидять на місці, а їх десь носить по сходу чи півдню, поближче до фронту. Ні, події доводять, що прийти в це життя, щоб тихенько пересидіти - смерті подібне. Краще тоді й не приходити.
Війна робить пропозиції з купи варіантів:
- більше думати;
- більше робити;
- більше відчувати;
- більше навчатися;
- більше допомагати;
- більше спілкуватися (тут вибірково)));
- взагалі більше ДІЯТИ, щоб після нашого приходу в це життя хоч хтось ще, окрім нашої родини, згадав, що ми колись жили. Не знаю, кого як, а мене "маленькі люди", "прості люди", "мы люді малєнькіє", "від нас нічого не залежить" - відлякують.
Наявність на кордоні ВОРОГА дещо змінює плани жити своїм життям, як хочеш, щоб ніхто тебе не турбував - "ось мій дім, мій город, або мій балкон, моє крісло та телевізор, а на все інше мені начхати." З наявністю ворога так жити-пересиджувати життя тим більше страшно, бо ти своєю пасивністю віддаєш йому своє майбутнє. Він це бачить. Він про це знає. Він колись, за часи радянської тебе окупації, сам, з таких як ти, ліпив пасивне стадо. Щоб потім когось двома пальцями за комір, за шкірку - та в Сибір, або в Афганістан, або...
А ось коли він зазирає в щілину та бачить людей, які трансформуються, які розумнішають, які сьогодні більші патріоти, ніж вчорашня маса, яка на вибори ходить лише коли поржати хочеться (окремо від тих, які ходили завжди усвідомлено, то інше) - тоді він починає розуміти, що завдання буде складнішим. У нього територія заселена тими, хто прийшов пересидіти (допоки його не погнали на загабницьку війну) - у сусіда (тобто у нас) народ свідомий. Прийшов у це життя зробити щось грандіозне.
Тишком-нишком, помаленьку - це нехай буде для слабаків.
Порвіть ваші перепони, проблеми, виклики, насаджені чужі вам за сенсом уявлення, як російську ганчірку.
Ми в це життя приходимо не просто так, а час в українця цінується на вагу золота.
