Згадалася весна 1994го року. Я тоді працював актором в театрі Лесі Українки. І ось після однієї прем'єрної вистави, на бенкеті Дмитро Табачник підняв тост за майбутнього президента. Вперед виступив невисокий, миршавий чоловік з бігаючими оченятами, який щось там сказав ' за вєлікую русскую культуру'. Цієї людини я не знав... Але мені було пох.. В моїй уяві країна, після отримання Незалежності твердо ступила на шлях українізації. Бу-ба-бу, Червона рута, нові українські пісні, театр, література, мистецький захват!!! Цей дух здавався нездоланним та непереможним!
Але за роки кудись все зникло. Хто поїхав, хто збухався. Хтось зник невідомо куди. Натомість відкрилося Русскоє радіо, купа російськомовних глянцевих видань, телеканалів... і все занурилось в російськомовний анабіоз аж до Майдану 2004 року.
Зараз ми знаходимось за годину від початку повторення подібного сценарію.
Молоді ще не підозрюють.
Але я вже знаю!!!
