Історична пам’ять — матерія тонка і сакральна. Але коли її дістають із шухляди виключно для того, щоб боляче вдарити сусіда в найтяжчий для нього момент, вона перестає бути пам'яттю. Вона перетворюється на цинічну політичну зброю.
Останнім часом польський політикум відверто смакує розмови з Україною мовою морального прокурора. На стіл безапеляційно кидаються Волинь, УПА, Бандера, звинувачення у «неправильній пам’яті», «неправильних символах» і «неправильних героях». Українцям методично пропонують здавати іспит на історичну чистоту — причому виключно під пильним польським наглядом і за їхніми правилами.
Проте у мене виникає абсолютно логічне запитання, як на мене. Якщо Варшава настільки принципова в питаннях історичної моралі, символів та відповідальності, то чому ця принциповість страждає на вибіркову сліпоту на одне око?
Фашистський диктатор Беніто Муссоліні свого часу отримав найвищу нагороду Польщі — Орден Білого Орла. І знаєте що? Він досі його не позбавлений. А це означає, що у польській державній пам’яті існує дуже зручна кнопка під назвою «історичний контекст». Для Муссоліні вона працює бездоганно. Для виправдання власних старих дипломатичних помилок — теж. Для токсичних сторінок власного пантеону — без проблем.
А от для України ця кнопка вимкнена. Коли йдеться про польські реверанси диктаторам, окупантам чи імперським діячам минулого, нам поблажливо пояснюють: це складна історія, інший час, геополітичні обставини, а от як мова заходить про українську визвольну традицію — вся «складність» раптом миттєво вивітрюється. Це і є еталонні подвійні стандарти.
Безперечно, Польща має абсолютне право на пам’ять про свої жертви. Волинська трагедія — це кривава сторінка, яку не можна ні заперечувати, ні знецінювати. Але пам’ять про власні жертви не дає жодній країні мандата на перетворення України на вічного підсудного. І тим паче не дає права читати зверхні моральні лекції нації, яка просто зараз спливає кров'ю в екзистенційній війні, закриваючи своїм тілом весь східний фланг Європи — зокрема й саму Польщу.
Звертаю нашу увагу на обраний момент для повчань українців. Україну б’ють по історичних символах не тоді, коли вона сильна, стабільна й може дозволити собі спокійну рівну дискусію. Її б’ють просто зараз — у момент максимальної вразливості, коли країна критично залежить від союзницької логістики, зброї, відкритих кордонів і дипломатичної підтримки.
Тобто влада сусідньої держави б'є тоді, коли бити найдешевше і найбезпечніше для себе. Це не шляхетність і не захист історичної правди. Це банальне самоствердження за рахунок слабшого.
Якщо Варшава справді хоче чесної історичної розмови — чудово, ми готові.
Говоримо про українські злочини минулого, але поряд кладемо історію польських злочинів проти українців.
Говоримо про УПА? Не проблема. Але тоді згадуємо і про пацифікацію, і про дії Армії Крайової, і про польські ордени для Муссоліні.
Мораль, яка працює виключно проти сусіда — це не мораль. Це дешевий інструмент політичного тиску, який використовує не тільки Польща, а й Московія, Угорщина і вже, навіть Румунія.
Нам потрібно вибудувати холодну, державницьку позицію і чітко артикулювати: ми категорично відмовляємося від ролі вічного історичного хлопчика для биття. Справжнє примирення ніколи не будується на односторонньому каятті. Надійний союз ніколи не виростає на приниженні партнера. А історична пам’ять не може бути кийком, яким з безпечної дистанції б’ють того, хто сьогодні тримає фронт усього вільного світу.
Українці мають дістати із забитою імперіями глибини свою гідність, знайти повагу один до одного, а це запустить і підсилить позиції українства на міжнародній арені.



















