Прийшла інформація, що в боях проти російсько-фашистських загарбників українські воїни ліквідували командира 33-го мотострілецького полку армії РФ гвардії підполковника Юрія Агаркова. Логічним було б сказати вічне – нехай щастить. Проте.
Останнім часом у Москви стався просто якийсь командиропад. В боях стали гинуть не просто рядові та лейтенанти, а й високопосадові офіцери і навіть генерали. 4 березня український снайпер відправив до прабатьків заступника командувача 41-ї російської армії генерал-майора Андрія Суховецького. 6 березня загинули командир 247-го десантно-штурмового полку Костянтин Зізевський, командир батальйону 61-ї бригади Морської піхоти Рф підполковник Дмітрій Софронов та заступник командира 11-ї окремої десантно-штурмової бригади Армії РФ підполковник Денис Глєбов. 7 березня під Харковом загинув начальник штабу і перший заступник командувача 41-ї армії Центрального воєнного округу Росії генерал-майор Віталій Герасімов. У полон до українського війська потрапив заступник командира російського авіаполку Максим Криштопа. І от – підполковник Агарков поповнив цей дивовижний список.
«А це тому що російські офіцери і генерали завжди біля солдат, на відміну від ваших!» - волають нам ватні коментатори на соцмережах. І далі за списком про «слуга царю – атєц салдатам». Про «атєц салдадам» теза руйнується зразу, як тільки ми подивимося чим російських солдат годують, у що їх вдягають і чим забезпечують. Хто знає реалії Росії, той в курсі, генерал там – це не звання, це щастя. Генерал без новенького Мерседеса і дачі-котеджу в Росії не буває як явище.
Взагалі, те що росіяни хизуються, що їхні полковники і генерали сидять по окопах (і гинуть там), як раз свідчить – вони взагалі не розуміють навіщо існують генерали. Задача командира батальйона, полку, бригади та корпусу – не по окопах лазити, завойовуючи дешеву популярність серед солдат. Аби лазити по окопах існують офіцери званням поменше – і то їхній прямий обов’язок. З’являтися на передовій старший офіцер або генерал мусить з певною метою – рекогносцировка, інспекція, тощо. Головна ж задача старшого офіцера – командувати. Організовувати забезпечення, переміщення своїх військ, оборону або наступ. А це робити треба там де можна отримати про свої війська і про ворога максимум інформації, і де проведений зв’язок з підрозділами – в штабі. От там старший офіцер та генерал мусять працювати, а не по окопах лазити. Якість офіцера вимірюється не тим, наскільки він за панібрата з солдатами, а тим наскільки солдати нагодовані, забезпечені і озброєні. У ЗСУ, до речі, худо чи гірко, але так і є. І це правильно. Кожен мусить виконувати свою роботу, а не підміняти собою підлеглих.
А що в Армії РФ? А там діє дивовижне правило – хоч розшибися але виконай. У наших умовах це виглядає так. Російська бригада іде в наступ, наривається на ЗСУ і зазнає важких втрат. Далі іти не може. Російський генерал викликає до себе комбатів, «ставить їх в позу», ті біжать ділитися враженнями з підлеглими. Наступ продовжується, знову втрати, гинуть взводні командири, батальйон зменшується до роти. Генерал знову викликає комбата, але комбат (який щойно на мить розминувся зі смертю) генерала просто посилає – йому втрачати вже нічого. А на генерала тиснуть згори. Тому генерал сам лізе в окоп, аби надихати все ще живих солдат власним прикладом… Там його і зустрічає український солдат. Зі снайперською гвинтівкою. Або – з Джавеліном. Або біля гармати. І все. Полковник або генерал – розшибся. Завдання не виконав.
І розшиватимуться далі. І навіть не тому, що вони – зайди, а ми захищаємо нашу землю. Вони просто не вміють воювати інакше. Тому й програють. І не тільки армія РФ. А й вся Росія.
