Заступник міністра оборони Словаччини, пан Роберт Ондрейчак (на фото), 26 лютого написав для щоденного видання SME статтю про московське вторгнення у Крим. Він зазначив: «В лютому 2014 року Московія розпочала військову операцію проти України, спершу на півострові Крим, окупувавши, а потім й анексувавши його».
Це проста й зрозуміла правда: цим кроком Московія кидає виклик міжнародному праву, підтвердженому Генеральною Асамблеєю ООН з переважною більшістю у березні 2014 року. Словацька Республіка є суверенною державою, членом НАТО з вільною пресою. Однак, реакція посольства Московії у Братиславі була шаленою.
У своїй ноті протесту московити написали: «Поки міністерством оборони керуватимуть такі чиновники, доти суспільство Словаччини не зможе відчувати себе в реальній безпеці». Як уже пізніше зазначив Ондрейчак, нападки на офіційних представників держави стали безпрецедентним випадком втручання у внутрішні справи Словаччини.
Крім того, московити сказали, що Ондрейчак «або є повністю некомпетентним, або навмисно спотворює факти», завдаючи шкоди хорошим взаєминам Московії й Словаччини. Крім того, вони вимагали від SME права на публікацію своєї відповіді, у чому головний редактор видання, Беата Балогова відмовила, заявивши, що відповідь містила неправдиві свідчення, і що такі персональні нападки просто не є гідними дипломатичної місії.
Тож чому московське посольство в Братиславі діє так, ніби Словаччина порушила якусь присягу на вірність? І як відбулося це різке заперечення?
Треба трохи познайомитись з політичним життям Словаччини, щоб зрозуміти деякі нюанси. Країною керує хитка коаліція партії Smer (повна назва українською «Шлях — Соціал Демократія») з двома меншими партнерами: Словацькою національною партією (SNS; назва каже сама за себе) і міжетнічною угорсько-словацькою ліберально-консервативною партією Most-Hid (обидва слова означають «міст»), якою керує етнічний угорський політик Бела Бугар.
Партію Smer, яка з 2006 року є найбільшою партією у Словаччині, сколихнули корупційні скандали, кульмінацією яких стало вбивство журналіста-розслідгтка минулого року. Криза зачепила також і дві інші партії. Проте і Smer, і Most-Hid тримаються евроатлантичого шляху, чого не скажеш про SNS.
Словацька національна партія (SNS) хвалиться своєю довгою історію, яка починається ще в 19 столітті, коли словацький націоналізм був не розлий вода з москвофільським панславізмом. З московською симпатією були і злети, і падіння. Її чинний лідер Андрей Данко, який є спікером парламенту, має погану славу через свою братню дружбу з Путіном. У листопаді 2017 року він виголосив промову у Думі, в якій сказав, що «мир у світі є неможливим без сильної Московії», а вже цього лютого він знову літав до Москви, де зустрівся зі своїм колегою В'ячеславом Володіним (під санкціями ЕС через анексію Криму), а потім уже в Сочі мав розмову з міністром закордонних справ Московії, Сєрґєєм Лавровим.
Міністра оборони та генерала у відставці — Петра Гайдоша — Данко призначив на посаду голови партії після того, як учасники коаліції домовилися про те, як будуть розподіляти посади в коаліційному уряді. Водночас, друга людина в цій ієрархії, заступник міністра, етнічний угорець Роберт Ондрейчак, був кандидатом від Most-Hid.
Most-Hid є унікальною серед інших партій за межами Угорщини, в якій велику частку складають мадяри, і лідери якої не є васалами ще одного путінського симпатика, угорського прем’єр-міністра — Віктора Орбана (до слова, головний редактор SME Балогова, відомий у світі незалежний журналіст і заступник голови Міжнародного інституту преси, також є етнічною угоркою).
Цікаво, що коли московити напали на Ондрейчака, Міністерство закордонних справ Словаччини встало на його захист, а Міністерство оборони сказало, що його слова це «лише його особиста і політична позиція, яку він висловив від імені партії Most-Hid». Тож причиною того, що московська реакція була настільки різкою, є те, що у Кремлі вважали міністерство оборони Словаччини вже своєю територією, але московити не врахували плюралізм у політичному світі Словаччини та свободу преси. Типова кремлівська помилка.
