Інколи я оглядаюсь назад і розумію, що жила в двох паралельних світах, які, на жаль, довго не перетинались.
В одному світі я змалечку чула розповіді бабусі-українки з Сахновщини про страшні жахіття революції, колективізації, Голодомор і кріпацтво в колгоспі, про репресованих, про «чорні воронки», про жах і морок радянщини…А пізніше – розповіді мами, яка в 16 років покинула рідне село і поїхала на Донбас, де «понаехавшие с болот» сміялися з її української мови і несли себе як вища раса і старший брат… (До речі, заради того, щоб дочки поїхали з колгоспного рабства, бабуся віднесла в контору не одну гуску і не одне порося).
Я повинна була зненавидіти сусідній народ, столиця якого стала кузнею смерті, рабства, приниження, крадіжок і знищення всього українського… З тим багажем, який я отримала в дитинстві, я повинна була стати націоналісткою ще в 80-х…. Але у мене був і другий паралельний світ, в якому я розмовляла російською, читала, слухала, дивилась, співала російське… Я ненавиділа СССР, раділа Незалежності в 1991 році і дуже засмутилась, коли в кабінетах української влади залишились ті, хто ганьбив і знищував Україну… Я хотіла панування української, хотіла, щоб мої діти знали українську і написала багато дитячих віршів українською, і в Києві в 1996 році навіть вийшло дві моїх дитячих книжки. Але я залишалась носієм російської мови і споживачем російського контенту. У мене було чимало книжок українських авторів, які були заборонені за радянщини - Багряний, Підмогильний тощо, але російських дисидентів було в 10 разів більше – Лев Разгон, Віктор Некрасов… Я вже не кажу про російську літературу взагалі, адже викладала російський язик і літературу в школі і технікумі… Я знала багато творів на пам’ять, могла Пастернака чи Буніна читати без зупинки… Я вважала сусідній народ братнім, була впевнена, що він така ж жертва царизму, комунізму як і ми, українці… Це була моя головна помилка. Той народ був не жертва, а автор і виконавець злочинів.
Тільки з початком війни в 2014 я збагнула, де була моя помилка і чому я так довго жила в паралельних світах. І знайшла дві причини - язик і братерство. Ніякі ми не брати, і звинувачувати в багатовіковій трагедії українців треба було не царизм-імперіалізм, соціалізм - комунізм, а етнос… Тут маленьке уточнення, бо вважаю отой багатомільйонний натовп не етносом, а сектою, яка вкрала у нас назву для своєї «малини», підмяла під себе сусідні народи і поставила їх перед вибором – або смерть, або «ми брати»… Національна ідея і релігія цієї секти - знищення сусідніх народів, крадіжка їхньої історії, культури, мови, митців, науковців… На жаль, ми пізно усвідомили мету та ідею сусідів. Тобто ніякого братерства немає, і вводив нас в цю оману спільний язик, від якого і досі не хочуть позбавлятись деякі «патріоти».
В цьому зв’язку хочеться згадати Ролана Барта, французького філософа, критика і теоретика семіотики, науки про знаки і символи. Цей філософ може комусь подобатись, комусь ні, але він сказав мудру фразу: «Мова – це влада…» Тобто не просто засіб комунікації і обміну інформації, а влада над тобою. Якою мовою ти розмовляєш, думаєш, читаєш, під владою і впливом того етносу і країни ти знаходишся.
Ми уже знаємо, що язик став найпотужнішою зброєю ворога. І на власні очі бачили, як на другий день окупації ворог забороняв українську мову і насаджував язик, бо язик – влада.
Хочемо ми собі зізнаватись чи ні, але ми були довго під владою язика, у нього в полоні, інакше витравили б його із життя в перші місяці 2014 року, а не пестили до 2022.
Нам здавалось, що ми отримували російською мовою тільки те, що хотіли, чого бажав нам інтелектуальний рівень. На жаль, ні. Язик, наприклад, мені наніс в пам’ять не тільки те, що я читала і слухала, а й те, що я зневажала.
От спитайте Ірину Фаріон, хто така Лена Зотова. Вона не знає. Більш того, пані Ірина не знає, хто така Оля Бузова! Бо пані Ірина жила окремо від ворожої культури, жила в українському світі, а її сьогоднішні студії, в яких вона розповіла про кілька сотень видатних українців, це справа всього життя, в якому не було місця непотребу з болот…
Я , наприклад, не пам’ятаю, як звати нового прем’єра Великої Британії і куди вранці поклала футляр для окулярів, але в лабіринтах моєї пам’яті блукають і Бузова, і Зотова, стрибає група «Карнавал» і Олег Газманов… І це при тому, що я їх не шанувала і не слухала, мої виконавці – Бінг Кросбі і Ніл Седака… Присягаюсь, я не слухала жодної пісні Алегрової, Стаса Михайлова тощо… Але цей московський низькоякісний «товар» проти моєї волі занесло мені в пам'ять разом з Разгоном і Буніним. Бо язик що та труба, по якій тобі несеться в голову все російське сміття, між яким заховалась пропаганда про братерство, спільну долю тощо. Хочемо ми того чи ні...
Якби ж ми в 1991 відмовились від язика, то сьогодні б нікому було «здавати» на підвал патріотів і давати координати пологових будинків і ТЕЦ. І я доведу, чому. На Майдані в 2014 році я познайомилась з подружжям – бізнесмен Толік і його дружина. Вони були проти Януковича, проти Путіна, допомагали в госпіталі, але були за спільну долю з росією і язик як другий державний. Як же вони обурювались тим, коли почули, що язик не буде більше панувати… і погебали в росію. Але потім подивились, що язику нічого у нас не загрожує і повернулись. Я не знаю, як їхня доля складалась потім, але не здивуюсь, якщо вони прийняли бік росії і допомагали ворогові. А якби з 2014 року в нашій шкільній програмі вичавили все російське і вивчали подвиги УПА та піднімали імена української інтелігенції, яку накрив Сандармох, якби наше телебачення було українським, отакі толіки б не повернулись назад, такі б толіки майже всі виїхали на Чердинь в 2014.
…Ми жили в паралельних світах. В одному лунали розповіді про наших рідних, які загинули під час Голодомору та в ГУЛАГ, в іншому – ми дивились «Голубой огонек» та слухали пісні Льва Лещенко, батько якого служив в НКВД… А все тому, що ми не бачили зла в пануванні язика, який маскував багатовікові злочини секти, яка породила сьогодні Мутіна і його мутантів…
Погодьтесь, невипадково їхній герб двоголова курка. Одна голова надавала накази вбивати українців, друга – співала «Подмовсковные вечера»…
Мова – влада. Невипадково путін, коли прийшлов до влади, заговорив зековським жаргоном про сортири і «мочить»… і тисячі російських науковців, естетів і знавців Блока і Пушкіна не обурились. І «бабушку с дедушкой» проковтнули, і інші промови сявки з підворотні «з’їли» залюбки. Бо мова - влада, і в росію прийшла влада бандитів і злочинців, про що вже 20 років свідчить їхній язик, який навіть на дипломатичному рівні залишається зековським. Згадайте виступи лаврова та інших посіпак. Згадайте закривавлену кувалду в музичному футлярі. Це дуже символічно для них – в мистецькому реквізиті лежить засіб вбивства.
Мені гірко сьогодні бачити і чути російську. Люди, хто ви? Хворі чи адепти секти мутіна? Нещодавно десь в стрічках ФБ побачила комент «ліберальної» жіночки з росії, яка дякувала українців, які «берегут русский язык в Украине. Значит, не все потеряно, не все мосты сожжены, и мы еще встретимся на этом мосту». Вона має рацію. Язик – це міст в росію, по якому тобі в голову спочатку їдуть російські пісні, пушкіни, пропаганда, а потім – танки…
Час спалювати ці містки. Мова - влада.
