Ніколи не думав, що вкотре доведеться повертатися до цієї теми, але новорічно-різдвяні свята змушують поговорити про це ще раз. Йдеться про "культурний" продукт, який пропонує країна-терорист на експорт, і про те, як сприймає його вдячна чи невдячна публіка.
Так, цьогоріч в українському ефірі не було "голубих аганьков" чи "іроній судьби", але технологічний прогрес відкрив абсолютно нові можливості для того, аби охочий до такого "духовного харчу" не почувався обділеним. Те ж стосується і більш вишуканої публіки, яка досі сперечається про те, чи варто "канселити" російську культуру, яких меж має сягати ця ігнорація, чи можливо і яким чином у випадку російської культури провести чітку лінію поміж, здавалося б, далекими поняттями "культура" і "пропаганда". Підозрюю, ці дискусії триватимуть вічно, позаяк у прихильників того чи іншого варіанту завжди знайдуться аргументи, аби відстояти власні переконання.
Вишукана публіка досі сперечається про те, чи варто "канселити" російську культуру, яких меж має сягати ця ігнорація, чи можливо і яким чином у випадку російської культури провести чітку лінію поміж, здавалося б, далекими поняттями "культура" і "пропаганда"
Особливо це стосується публіки, далекої від воєнних реалій, — європейського, американського чи навіть азійського
споживача. Маємо за приклад Німеччину, де шанувальники творчості Чайковського або ж Толстого укладають десятки петицій, апелюючи до урядів та впливових культуртрегерів,
захищаючи своїх кумирів від "агресивного нігілізму". Як на мене, то справжня культура (а не продукт, у який загорнуто пропагандистські наративи) не потребує особливого захисту.
По-друге, не йдеться ж про тотальну заборону (з одного боку, абсолютно неефективну з огляду на цифрове суспільство, з іншого, безглузду через елементарний людський інтерес до
пізнання забороненого плоду). Приватні споживацькі уподобання недосяжні (на щастя) від зазіхань держави.
У цьому сенсі цікавою видається позиція міністерства культури Литви, яку озвучив його очільник Симонас Кайріс. Він, своєю чергою, згадує слова письменниці Крістіни Сабаляускайте, яка пропонує запровадити "карантин великих класиків", Чайковського та інших. "Однак ми не говоримо про те, що треба стирати ноти, рвати, палити книги", - наголошує Кайріс.
Письменниця Крістіна Сабаляускайте пропонує запровадити "карантин великих класиків", Чайковського та інших. "Однак ми не говоримо про те, що треба стирати ноти, рвати, палити книги"
"Ми вже маємо вийти з тієї фази, що думаємо, що робити з російською культурою, з її знаменитими представниками. Це питання не має значення. Чим більше ми приділяємо цьому уваги, тим більше самі того не бажаючи, будемо годувати російську пропаганду", - резюмує литовський міністр.
"Карантин російської культури", як на мене,
— цікава ідея, навіть з огляду на те, що, можливо, він став би межовою лінією у дикій зв'язці з роспропагандою. Думаю також, що він уможливив би інший, позбавлений московських
впливів шлях вивчення та аналізу російської культури фахівцями. Досі цим доволі інтенсивно займалися розмаїті "центри русистики" та ""славістики", що у переважній своїй
більшості або відверто спонсоруватися путінським режимом, або ж негласно, через гранти, живилися з грошей російського бюджету чи наближених до Кремля олігархів. Дійшло до
абсурду: дослідницькі інституції "славістики" не займалися славістикою як такою, домінантою у їхній діяльності був і залишається саме російський сегмент. Слов'янства поза Росією
для них не існує.
Дійшло до абсурду: дослідницькі інституції "славістики" не займалися славістикою як такою, домінантою у їхній діяльності був і залишається саме російський сегмент. Слов'янства поза Росією для них не існує
Поза тим, саме об'єктивний, неупереджений аналіз російської культури, всебічне вивчення цього феномену на кшталт того, як раніше це робили американські та європейські "совєтологи" щодо СРСР, були б не зайвими. Якби такі напрацювання були до путінського вторгнення в Україну, то я переконаний, що на Заході не робили б округлих очей, дізнаючись про геноцидний характер війни з боку Москви, про джерела агресивного російського нігілізму щодо міжнародних угод та правил, про "культуру знелюднення, дегуманізації" не тільки ворога, але й власної нації, до якої неабияким чином долучилися і леліяні культурною публікою "класики".
Є ще один аспект, який таки вимагає "культурного карантину" щодо путінської Росії. Не маємо забувати про те, що Толстой, Достоєвський,
Бунін та інші письменники дійшли до нашого часу і до нашого сучасника через фільтри радянської цензури, і ці фільтри ніхто досі й не намагався зняти. Тобто ми та громадяни інших
країн досі часто дивимося на культурні артефакти через збочену оптику совєтської цензури, яка не просто викидала чи спотворювала цілі фрагменти, але й зміщувала фокус задля
пропаганди "класової" теорії та інших бздур.
Толстой, Достоєвський, Бунін та інші письменники дійшли до нашого часу і до нашого сучасника через фільтри радянської цензури, і ці фільтри ніхто досі й не намагався зняти. Тобто ми та громадяни інших країн досі часто дивимося на культурні артефакти через збочену оптику совєтської цензури
Нам, в Україні, це зрозуміло. І, звісно, процес відторгнення є інтенсивнішим і природним. Бо саме життя, воєнні реалії зумовлюють ставлення до російської культури, мови як до чинників, що формують образ ворога.
Тепер справа за Заходом. Литовський міністр не даремно згадав путінський указ про гуманітарну
політику РФ за кордоном. "У цій концепції названо всі імена, які мають велике значення для історії культури, там чітко названо всі імена, як той же Чайковський тощо. Що ці творці -
та база, та опора, на якій стоїть "русскій мір".
