Давно хвилює питання: чому досі не надана відповідь: як сталося «побєдоносне» просування рашистських орд на Півдні й хто у тому винний? Здавалося б: часу для слідства та суду було більш ніж достатньо. На це звично відповідають: не на часі, завершимо війну – отоді розберемося. Дивна логіка. Адже існує лише два варіанти відповіді: злий умисел й дуболомство. У суспільстві превалює думка, що то все накоїли кремлівські агенти й вороги України. Дуже зручно у всіх косяках звинувачувати когось стороннього. А може ворог просто скористався нагодою, дізнавшись, що стратегічні мости розміновані, бо їх нема кому охороняти, а чисельність українського війська у регіоні – сміхотворна, що Україна не має ракет середнього та дальнього радіусу дії, програми зі створення яких були згорнуті після зміни влади. А хіба ворогові не було зрозуміло, що за небезпеки захоплення Києва війська будуть перекидати з усіх можливих напрямків під столицю. Адже захоплення Києва – то евакуація очільників держави й держапарату, хаос в управлінні спротивом, перехід до партизанщини й негайне призначення медведчуків-януковічів в якості «законно обраних». Південь й не лише він був критично оголений й захоплений, Київ й владу захистили ціною втрати величезних територій, мільйони українці позбавились домівок, здоров’я, близьких.. Хто винний: чому немає відповіді?.
Так саме не знайдено чи приховано відповідь: як могло статися стрімке захоплення надстратегічних Чорнобильської та Запорізьської АЕС? Хто винний: зрадники у владі та війську чи ідіоти?
Якнайшвидший пошук відпові дуже актуальний: якщо це зрада – то без покарання вороги у владі й надалі працюють проти України. Якщо це результати непрофесіоналізму й розумової відсталості – у подальшому це загрожує тим самим ефектом, бо війна триває. Тобто, й надалі будуть гинути військові не через ворожу міць, а через наявність чи-то шпигунів, чи-то даунів у військовому керівництві. Надалі будуть страждати цивільні, чиї життя, здоров’я, домівки можна зберегти, виявивши у керівництві зрадників й ідіотів. Але нам розповідають, що то не на часі. Й чим довше чуєш таке пояснення, тим більше стверджуєшся у думці, що у такий спосіб хтось у високому керівництві намагається уникнути викриття й відповідальності.
Така ситуація не може тривати вічно. Частішають наполегливі заклики до кардинальної зміни у військовому топ-керівництві, заміщенні генералів радянської школи на молодь, що набулася досвіду в боях. Дедалі активніше з ледь стриманою, а часом й нестриманою лайкою згадують отих п’ять-шість менеджерів, що керують країною. Особливо ж – головного менеджера, який має єдиний фаховий досвід - продюсера. Але ж країна під час війни – то не шоубіз. Принаймні, обв’язок цих шоуменів – довести свою невинуватість у тому, що сталося, знайти винних у величезних прорахунках на початку війни. Доведіть своє алібі!
Й мова не лише про військові дії. Бо війна – то не лише люди в пікселі, а й мільйони тих, кого вони захищають, це промисловість та інші сфери, які повинні з повний напруженням працювати на перемогу. Вже очевидно, що під мантру «не на часі» й жуйку «Телемарафону» держава продовжує деградувати. Всі інституції: від медицини до роботи поліції, комунальних служб, енергетики, урядових структур стають наочно недієздатними, а бюджетні гроші вкладаються не так й не туди. Виникають підозри, що взимку енергетика, зв’язок та інші критичні сфери виявляться неспроможними задовольняти мінімальні потреби країни. Й отоді український народ з успішним досвідом майданів й війни може вдатися до рішучих кроків, які геть не сподобаються п’ятьом-шістьом менеджерам та їхньому босу. Імена тих, хто довів країну до війни, до гальмуванні військових програм, послабленні сил оборони, інших кривавих прорахунків чи-то диверсій мають бути названі якнайшвидше.
