Колись мій тато висловився про фільм «В бій ідуть одні старики» Бикова, в тому сенсі, що у фільмі показано як льотчики не тільки літали і воювали. Показано, що вони на фронті жили. Що вони не тільки виконували службові обов’язки, вони ще й наповнювали заняттями свій вільний час. Бо, мовляв, якби командир ескадрильї не створив ансамбль, були б у нього п’янки, та сексуальні походеньки. До речі, зі слів мого ж дідуся-авіамеханіка, в багатьох полках воно, насправді, так і було.
Думаю, не мені одному відоме це відчуття – рівня виснаженості, втома від того що війна триває й триває. І їй кінця-краю нема. Крім професійних військових-контрактників (хоча й це відносно) всі ми – люди з цілком мирного життя. Багато хто з нас (я, наприклад) геть і строкову не служили, професію солдата ми опанували прямо на війні. У часи Порошенка служба в ЗСУ була лімітована, солдат служив рік і йшов на дембель, бо його міняв інший солдат. Нині не так. У ЗСУ я вже півтора роки, і очевидно залишуся я тут ще на рік, а можливо й більше.
Моє життя на паузі. Всі проекти, плани, наміри з «до вторгнення» - зупинені. Ми відірвані від сімей. Найважче – ми не бачимо як ростуть наші діти. Життя іде десь там, ми тут, і повернувшись до дому кожен з нас має нагоду побачити не маленького хлопчика із захопленими очима, а вже здорового парубка з якимись своїми бажаннями та власною думкою. Або замість дівчинки-пацанки побачити вже дозрілу панну.
Ми працюємо не тими ким хотіли. Ми працюємо стрільцями, мінометниками, радистами, розвідниками, дешифрувальниками, артилеристами, військовими водіями тощо. У тому житті ми мріяли про контракти на десятки тисяч доларів, зараз для нас успіх це для возводу «організувати течік» або «нарішати старлінк».
Звісно таке життя викликає дисонанс. Ми патріоти, але от не хочемо ми займатися роботою солдата. Ми хочемо назад – до сімей і своїх планів. Хочемо, але не можемо. Бо війна. Бо Україну треба захищати. Бо ніхто крім нас. Це боляче і прикро. Але доводиться з цим миритися.
До речі, саме через це фронтовики люто ненавидять ухилянтів. Бо в них нема цього болю. Ми жертвуємо своїм попереднім життям, благополуччям та планами, в ім’я захисту України – а вони ні. Очевидно, на Україну ухилянтам чхати. А нам – ні. Ми це справами доводимо. Вони теж. Це обов’язково проявиться після війни, не сумнівайтеся.
Якийсь час тому, я прийшов до простої думки. На війні треба просто жити. У ЗСУ. У частинах. На фронті. Це – реальність, і її не відмінити простим бажанням. Війна – надовго. Відтак, треба просто прийняти цю реальність та існувати в ній. Так, наша робота зараз – бути солдатом. Чому? Я напишу зараз речі банальні. Але важливі.
Ми солдати, бо на нашу Україну напали. Бо ворогу потрібно аби нас не існувало. Точніше, аби ті з нас кого вони не вб’ють, перетворилися на довічних унтерменшів, аж до повної втрати нашого національного «я». Бо в разі нашого програшу вся Україна перетвориться на одну величезну Бучу. Бо ми воюємо не за території і не за вигоди – за саме право бути собою. Бути онуками своїх дідів. Говорити їхньою і нашою мовою. На СВОЇЙ землі.
Доводиться жити з цим і жити отак. Вдосконалюватися в професії солдата. Виконувати якісь свої обов’язки. Знаходити собі хобі, не відірване від основної роботи. Тощо. Це насправді стосується не тільки солдат. Це стосується наших рідних, які хвилюються через кожну новину і які живуть без нас. І чекають. Це стосується працівників тих самих комунальних служб і тилових професій, без яких у тилу ніяк. Бо знаю я що таке зараз робота залізничника, наприклад.
Ми маємо жити на війні. Але маємо весь час нагадувати собі, що це – тимчасове. В мирному житті ми сам і обираємо собі роботу і самі її міняємо. На війні ми живемо наказом. Нас зробили солдатами не запитавши (вороги), нас повернуть назад в мирне життя не запитавши (після перемоги). Одного дня ми опинимося вдома, і… доведеться відвикати жити на війні.
Звісно це тільки моя думка – не нав’язую.
