"Нація білінґвалів" - Андрій ЛЮБКА

"Нація білінґвалів" - Андрій ЛЮБКА

Парадокс полягає в тому, що українці – обдарована нація, що легко навчається іншим мовам, і водночас ніяк не спроможеться вивчити власної.

 Наприклад, така ситуація: минулого тижня сидимо ми з моїм другом-літератором (читачам Z добре знаним) у Кракові. Сидимо не в – як хтось наївний міг би припустити – бібліотеці чи музеї, а на терасі якогось із барів. Підходить кельнерка, ми щось замовляємо польською, а потім знову перемикаємося на розмову між собою – ясна річ, українською.

 Розмова з кельнеркою не така довга й не настільки багата на лексичні пласти, щоб у гаморі туристичного міста розчути акцент. Можна, відтак, навіть великодушно ствердити, що свій барний запас слів і лаконічних фраз вона натренувала досконало, тож ніякого акценту й не чути. І чи то вечір був особливо ніжним, чи то кельнерка дорогою з нетрів бару трохи відпивала з замовлених клієнтами трунків (щоб не розливалися), але в якийсь момент вона радісно випалила:

 — А ви с Украіни? Класно, а я тоже!

 Зустріч на Ельбі.

 — А ви с какіх гарадов? – все не вгавала вона.

 — Ми з Чернівців і Ужгорода, ‒ відповів я, бо друг-літератор поглядом прикипів до таці і від радісного передчуття на якусь мить втратив дар мовлення. ‒ А ви?

 — Я с Хєрсона, но уже больше года тут работаю.

 — О, і так вивчили польську, що ми навіть не розчули акценту.

 — Ну я стараюсь, ‒ усміхнулася вона, а я подумки розкодував алюзію на сакраментальне «батя, я стараюсь».

 А що темп ми з другом взяли нормальний, то наступного разу вона підійшла до нас зовсім скоро.

 — Што-та єщо вибралі? ‒ звернулася вона до нас, наче до старих друзів.

 — Вам так чудово вдається говорити польською, а українською не пробували? – сказав я зовсім дружелюбно.

 — А што, вам мєшаєт? Я панімаю украінскій, но гаваріть нє магу.

 — А от польською можете без проблем?

 — Но я же виучіла!

 — Так, а мову своєї країни не могли вивчити за стільки років?

 У повітрі зависла напруга. Можливо, дівчина помилково подумала, що я намагаюся її зачепити чи образити.

 — А в чом праблєма? Я панімаю украінскій, просто у нас в Хєрсонє нє с кєм балакать на мовє. Но ви можетє гаваріть, я всьо панімаю, для мєня ета нє праблєма савсєм.

 — Це я вже зрозумів, просто цікаво, чому польська вам далася так легко, а українська так і не підкорилася, ‒ я усміхнувся, щоб якось розрядити ситуацію.

 — Чєсна гаваря, нє знаю. Шо-та труднає єсть в мовє. Мнє она очінь нравіцца, такая мілазвучная. Я би вам так сказала: она такая красівая, што нє хочетса єйо кавєркать!

 Такий аргумент крити нічим. Адже українська мова настільки прекрасна, що її треба просто споглядати і слухати, але не обов’язково вчити. Щоб нє кавєркать.

 А щодо ідеї зробити другою державною мовою англійську, то я тільки за. Українці без проблем її опанують. І будуть двомовні – говоритимуть російською й англійською, вільно й прекрасно. Але не українською. Щоб нє кавєркать.

 Китайської експансії теж не треба боятися. Нація вроджених білінґвалів дасть собі раду й із цією мовою, за рік-два защебече.

 Аби лише не своєю.

Андрій ЛЮБКА  Zbruc.eu