Ми швидко рухаємося в бік села Липці – яке зараз перебуває в облозі. Російські війська проникли в цей прикордонний район на північ від Харкова.
Нас супроводжують військові Національної гвардії України, яких відправили на підкріплення, щоб спробувати зупинити новий виток російського наступу. Після жорстокої битви на сході вони тепер прямують на північ – без відпочинку.
Коли ми прибуваємо на їхню позицію, лише за півтора кілометра від лінії фронту, сильні удари артилерії стають голоснішими.
Ми біжимо повз тліюче багаття до підвалу, де нам сказали сховатися.
У вогкому похмурому підвалі група солдатів дивиться відео з дрона. Вони спрямовують вогонь української артилерії в бік смуги дерев.
"Ситуація динамічна, напружена, її важко передбачити", - каже мені Андрій.
Нам сказали, що довго ми залишатися тут не зможемо - навіть під землею чути вибухи.
Я запитую Андрія, чи змінює ситуацію прихід його людей на цю ділянку фронту.
"Відносно, але завжди важко доєднуватися до чиєїсь лінії оборони, тому що немає належної взаємодії з іншими підрозділами", – відповідає він.
Але він розуміє важливість завдання і те, чому росіяни відкрили цей новий фронт.
"Вони хочуть відтягнути наші сили від рубежів оборони в Донецькій і Луганській областях. Це було лише питання часу. Росіяни завжди використовують підлу тактику", – каже він.
"Наш пілот щойно виявив рух ворожого угруповання поблизу наших позицій", - каже мені Андрій.
Нам наказують швидко їхати геть.
У польовому госпіталі далеко за лінією фронту українські медики лікують ще одного постраждалого.
Від вибуху міни Віктор втратив кілька пальців. Він лежить на ліжку притомний, загорнутий у ковдру з фольги, а медсестра надає йому допомогу.
Але Віктор більше хвилюється за побратимів, яких він залишив.
"Я не можу жити без своїх хлопців, - каже він, - вони мої друзі, моя друга сім’я". Він каже, що хоче повернутися до них, щойно його вилікують.
Росіяни теж зазнають великих втрат. Але їх більше.
Віктор каже, вони відбивали російський напад хвиля за хвилею.
"Їх багато", - каже він.
Вважається, що Росія зосередила біля кордону понад 30 000 військових.
Україна на цій ділянці фронту поступається не лише кількістю людей, але й зброї.
"У росіян є все, що вони хочуть, - каже Віктор, - а нам нема чим воювати. Але ми робимо, що можемо".
Затримка військової допомоги США ускладнила їхнє завдання. Протягом останніх кількох місяців боєприпаси доводилося економити.
В середньому Росія могла випускати в 10 разів більше артилерійських снарядів. Тепер українці сподіваються, що з надходженням більшої кількості американської зброї та боєприпасів цей дефіцит скоротиться.
На артилерійській позиції, прихованій у смузі дерев біля Вовчанська, бійці 57-ї бригади щодня вистрілюють від 50 до 100 снарядів, щоб захистити місто.
Коли ми приїжджаємо, вони чекають на свіжу поставку боєприпасів для своєї САУ радянського виробництва. 20 боєприпасів незабаром доставляє маленький фургон. Це дозволить їм працювати ще кілька годин.
Цей підрозділ теж вів бої на сході, коли надійшов заклик захищати Харківщину.
Лінії оборони України розтягуються та стоншуються.
Ще одна бригада неподалік прибула з Роботиного на півдні, куди також просуваються російські війська.
Невеликі досягнення наступу України 2023 року повільно, але впевнено зникають.
У цей час минулого року Україна сподівалася повернути свої землі. Тепер вона просто сподівається, що зможе втримати лінію.
Українське підкріплення сприяє відбиттю цього останнього російського нападу. Але якою ціною в інших місцях цього майже 1300-кілометрового фронту?
Витіснити всі російські сили, які зараз закріпилися на Харківщині, буде важко.
"Ми втрачаємо Вовчанськ, і ми також втрачаємо села навколо Вовчанська", - каже Михайло, командир артилерійської батареї.
І є відчуття, що цього можна було б уникнути, якби захист був краще підготовлений.
"Ми могли використати колоди та бетон для будівництва оборони. Тепер доведеться використовувати снаряди та людей, щоб повернути цю землю", - каже він.
Джонатан Біл Role, Кореспондент ВВС з питань безпеки, Харківщина
