До того, що доведеться брати в руки зброю й вбивати.
Кожного 23 лютого ми-дитсадівці, вдягнені в будьонівки, з дерев’яними шаблями в руках співали: “ От тайги до Британских морей красная армия всех сильней”.
З першого шкільного класу ходили строєм з фанерними автоматами і уявляли себе олександрами матросовими й миколами гастелло. Це ввижалося дуже крутим - затуляти грудьми амбразуру дота і скеровувати палаючий літак на бойову колону ворога.
Із класних стін на нас дивилися портрети “дітей-героїв”, які партизанили нарівні з дорослими, або були “дітьми полку”. Ми дивилися фільми про Мальчиша Кибальчиша і Невловимих месників. Нам байдуже було, за яку ідею вони воювали. Ми мріяли вправно, як вони, стріляти й їздити верхи, або ж брати на себе командування обороною від "злих буржуїнів".
А ще ми дивилися фільми, де в полон не здаються, а дезертирів розстрілюють на місці. І ніхто з нас не бажав долі дезертира.
На уроках фізкультури ми вчилися кидати важкенькі металеві гранати і готуватися до здачі комплексу ГТО (“ готовий до праці й оборони”).
Разом з червоною краваткою піонера кожен отримав маленькі книжечки з написом “ДТСААФ” (Добровільне товариство допомоги армії, авіації і флоту) і щомісяця сплачував по дві копійки для підтримки збройних сил СРСР. Це давало відчуття своєї потрібності і навіть приналежності до армії.
ДТСААФ мало велику мережу безплатних гуртків, де можна було займатися картингом, навчитися керувати мотоциклом, стріляти з пневматичної гвинтівки в тирі й стрибати з парашутної вежі (яка й досі безхозно мерзне на Трухановому острові в Києві).
А ще були авіамодельні гуртки, де менші школярі клеїли літачки з “гумовим мотором”, а старші - збирали майже справжні, радіокеровані, з моторчиком, який працював на спирті ( у вас не народжуються ніякі асоціації?)
Свою хлопчачу жагу до лідерства ми втамовували в змаганнях з орієнтування на місцевості ( і так вчилися користуватися компасом і топографічними картами), або більш складним “полюванням на лисиць” (пошуком цілей за допомогою ручних антен-пеленгаторів.)
А ще були всесоюзні оперативно-тактичні військові ігри “Зарниця” і “Орлятко”, де на літніх канікулах майбутніх призовників учили військовому злагодженню.
Уже в десятому класі одразу троє моїх однокласників не побоялися стрибнути з парашутами з літака -”кукурузника” і наступного дня заявилися до класу з маленькими золотими значками у вигляді парашута на лацканах.
У старших класах нас повели в доти недоступне шкільне крило, де висіли страхітливі плакати з людьми у протигазах, зображеннями ядерних грибів і переліком вбивчих факторів атомного вибуху. Там нас вчили тому, як не вмерти миттєво від дії зброї масового знищення. Це були уроки цивільної оборони.
У десятому класі викладали основи військової підготовки- стройової, вогневої й тактичної. У 15 років я вже стріляв з вогнепального малокаліберного карабіна і розбирав автомат калашникова за 19 секунд.
Після школи троє моїх однокласників -”парашутистів” поступили до Чернігівського вищого училища військової авіації і стали професійними льотчиками- винищувачами. Ще один пішов учитися на військового хірурга (через 7 років він загинув на далекому Сході).
Мій сусіда по вулиці і товариш ще по дитсадківських іграх — худорлявий, “домашній” хлопчина пішов у військову розвідку, де дослужився до полковника ГУР і в 2014 році ще був у строю.
В університеті, куди я поступив, була військова кафедра. Один день на тиждень ми вдягали захисного кольору гімнастерки, зубрили статути, стріляли з різного виду зброї, опановували кермування бронетранспортером і вчилися вести підрозділ в атаку через епіцентр ядерного вибуху - який наші викладачі імітували за допомогою спеціальної димової шашки.
“Ви всі в майбутньому - професійні вбивці” - казали нам. Це було шокуюче відкриття. Але все своє свідоме життя ми готувалися усвідомити цю істину.
Ми всі склали військову присягу, отримали лейтенантські зірочки на погони і військові квитки з рожевим вкладишем, де було вказано адресу негайного прибуття в разі початку війни. Цей вкладиш я й досі, через півстоліття, не насмілився викинути.
Коли радянські війська вторглися в Афганістан, ми зрозуміли, що скоро прийдуть і за нами. Багатьох звідти привозили в трунах.
Ніхто з нас, двадцятирічних не схвалював цієї війни. Але ми б не ухилялися від повістки. Бо нас все життя вчили війні, виховували воїнами, привчили не питати — праведна це війна чи неправедна. Загинути було не так страшно, як побачити себе боягузом в очах товаришів...
Психологи пишуть, що всі страхи в людини, всі стреси — від невизначеності. Нас з глибокого дитинства привчали до невідворотності того, що доведеться йти під кулі. І все життя готували, як вижити в цих умовах , навіть, коли наказують наступати через епіцентр ядерного вибуху.
І військові училища, військові кафедри у вишах давали бонус — офіцерські звання, коли можна було не виконувати чужі накази, а відправляти в атаку інших, не ховатися від літаків, а керувати ними...
Війна в Афганістані — була несправедливою, на чужій території, з народом, для якого ми були загарбниками. Але хлопці які повернулися з неї, були для нас героями, справжніми чоловіками.
А потім почалася горбачовська Перебудова, проголосили незалежність України. І всі ми сказали собі: жодної війни уже ніколи більше не буде. Ніколи! І молоді вже не треба вчитися бути убивцями. Не треба готуватися до смерті. Треба вчитися бути свободним і належати тільки собі.
Стаття Конституції про військовий обов’язок кожного громадянина стала формальністю.
Армія скорочувалася, і після десятків років страху перед війною ми вітали це скорочення. На строкову службу забирали вже не кожного, а одного з десяти чи двадцяти. Строк служби зменшили з до одного року і дозволили служити за місцем проживання. Військові кафедри у вишах ліквідували (чи майже повністю ліквідували).
З’явилося багато охочих іти до армії за високою зарплатнею, полковницькими погонами і військовою пенсією. Вони не думали про смерть на фронті, бо щиро вірили, що воювати по-справжньому їм не доведеться.
До початку 20 років нового тисячоліття більшість молодих людей уже не знала, що таке армія, не відала, що таке — доля воїна, не мала жодного уявлення про військові професії.
Ще років 10 тому я щиро вірив: втовкмачування радянською пропагандою в голови хлопчаків думки, що головний зміст їх життя — бути солдатом і загинути за наказом генералів — то зло тоталітарної країни, несумісне з демократичним майбутнім.
А тепер я навіть не знаю: чи було те усвідомлення своєї долі злом?
Ми сміялися з росіянок, які вдягали своїх сопливих синків у гімнастерки, возили у колясках, розфарбованих під танки. А тепер ті сопляки виросли і сунуть на нас хмарою. Нас, які виховували своїх діточок жити, а не вмирати...
Є велике запитання на яке я не маю відповіді: Чи може нація вимагати від громадянина військової звитяги, якщо не потурбувалася навчити його цьому буквально з дитячого садка? Чи може вона жадати від нього самопожертви, не виплекавши на рівні інстинкту здатність бути воїном? Саме нація, а не держава. Суспільство, а не держава.
Мартін ван Кревельд у книзі “Трансформація війни” писав: Солдат воює не за ідею, не за вождя, не за державу і не за гроші. Він воює виключно з однієї причини — бо бачить себе солдатом, бо вміє бути солдатом, бо готувався до цього все життя. Бо постійний ризик і гра з долею — невід’ємна складова його буття, єдиний шлях до визнання його героєм в очах суспільства, сім’ї, друзів.
Фінський маршал Маннергейм у своїх мемуарах переконував: Сама лише національна свідомість і патріотизм не здатні зупинити ворога, скільки б про це не говорили націоналісти. Патріотизм і національна свідомість не забезпечать перемоги, якщо народ не матиме високопрофесійної військової підготовки і вишколу.
Маршал не тільки говорив. Позбавлений усіх постів наприкінці 20 років, він всього себе присвятив створенню системи військового всеобучу. В шюцкорі (осередках територіальної самооборони) вчилися військовій справі усі чоловіки, а поряд з батьками — і діти, які нерідко брали у руки гвинтівку років із шести. Була й жіноча організація шюцкору, де готували зміну чоловікам, які підуть на війну — для роботи на заводах і в державних органах.
1940 року, коли СРСР напав на Фінляндію, фінське суспільство змогло в короткий час виставити армію в 600 тисяч підготовлених бійців. Найкращі снайпери, мінери, наспритніші мисливці за радянськими танками вийшли з рядів шюцкору.
600 тисяч для такої маленької країни як Фінляндія — це дуже багато! Це близько 17% від 3,8-мільйонів народонаселення!
Це була найвища мобілізаційна здатність серед країн-учасниць Другої світової війни. Маннергейм готував фінську націю до цього 20 років.
Це не докір українцям. Нинішня мобілізація буде такою, як буде. Підуть на фронт ненавчені і не готові морально. Але 2024 рік — не останній рік війни. Вона триватиме довго. Самий час починати готувати до неї нове покоління дошкільнят.
Р.S. Навздогін. У середніх школах росії планується з нового року ввести спеціальний навчальний курс із складання і пілотування дронів. “Ці навички має опанувати кожен”- проголосила російська пропаганда.
А в нас недавно пропозиція віце-прем’єра Федорова долучитися до курсів, де навчатимуть складати дрони “на дому”, наразилися на гомеричний регіт величезної армії “справжніх патріотів”. ..
