Згадка Володимиром Путіним Леніна як творця Української держави в самій Україні сприймається із відвертим сарказмом. Для українця така заява Путіна є доказом його історичного невігластва.
І справді, як можна у 1917 році «заснувати» державу, про державні традиції якої було відомо з часів київських князів? До чого тут Ленін? Але не варто сприймати Путіна як людину, яка ніколи не читала жодної історичної книги і «забула» про стародавній Київ. Просто для нього всі ці землі – звичайна «історична Росія», а жодної України ніколи не було і не могло бути.
Такої ж точки зору дотримується більшість співвітчизників Путіна, які вивчали історію в радянських й російських школах та вищих навчальних закладах.
Курс вітчизняної історії в Росії – міф, який склався у дуже далекі часи. Новій династії Романових, чия легітимність на царському престолі була, м'яко кажучи, сумнівною - адже це були обрані монархи, до того ж представники династії брали активну участь у російській Смуті на боці царів-самозванців – просто необхідно було історичне обґрунтування їхніх прав на престол, безперервності Російської держави.
Так і з'явився талановитий історичний комікс – «Історія держави Російської» Миколи Карамзіна.
«Всі, навіть світські жінки, кинулися читати історію своєї вітчизни, доти їм невідому. Вона була для них новим відкриттям. Стародавня Росія, здавалося, знайдена Карамзіним, як Америка – Колумбом», – писав Олександр Пушкін.
Але виникає питання: а де, власне, знайшов обдарований письменник Стародавню Росію? Правильно – насамперед на українських землях!
Карамзін наполягав на тому, що Малоросія – «історичне надбання» Росії, а малороси та великороси – «один народ». І цей погляд було доброзичливо сприйнятий і владою, і російськими інтелектуалами. Опонент Карамзіна, автор багатотомної «Історії російського народу» Микола Полевой був прихильником зовсім іншого підходу і стверджував, що «в цій народності бачимо лише два основні елементи давньої Русі: віру та мову, але й ті були змінені часом.
Решта – не наше: «фізіогномія, звичаї, житла, побут, поезія, одяг…». Ось тільки погляди Полевого ніхто не сприймав серйозно – ані цар, ані аристократи, ані Пушкін. І якщо ви зможете переконати свого співрозмовника з Росії у невігластві Путіна, то як ви переконаєте його у невігластві Пушкіна та Карамзіна?
Усе на неправді
Уся російська освіта, в такий спосіб, будується на звичайній брехні ще з імперських часів.
Ви можете запитати: а навіщо ця брехня знадобилася більшовикам, які будували свою ідеологію на боротьбі класів, а не на ідеї імперської переваги?
І ось тут ми повинні зрозуміти, що суть російського більшовизму – не у класовій ідеї, а у відновленні імперії, яка загинула після Лютневої революції 1917 року.
Так, спочатку більшовики намагалися замінити класичний історичний курс підручниками відомого історика та одного з лідерів більшовицької партії Михайла Покровського – його ім'ям свого часу навіть назвали Московський університет.
Покровський аналізував історію з класової точки зору. І в нього виходило, що українське селянство боролося із гнобителями і внаслідок обману з боку Богдана Хмельницького опинилося під ярмом Московського царства. Ні про яке «возз'єднання України та Росії» ви у працях Покровського не прочитаєте.
Але вже у 1936 році – це час остаточної перемоги Йосипа Сталіна у боротьбі за владу – у Радянському Союзі починається критика «школи Покровського» (сам історик вже на той час помер). Його учнів оголосили «базою шкідників, шпигунів і терористів, які вправно маскувалися за допомогою шкідливих антиленінських історичних концепцій» та репресували.
70 відсотків українців не погодилися з цією тезою, згоду висловили 12,5 відсотки респондентів, не визначилися – 17 відсотків
Ключ до примирення – це заміна підручника історії
У радянські школи остаточно повернулася історія Карамзіна. Так вона там і досі залишається, вже у путінській Росії. І саме тому аж ніяк не лише Путін, а й будь-хто, хто живе у цивілізаційній парадигмі «русского мира», впевнений, що України ніколи не було і бути не може. Що навіть як союзна республіка вона могла з'явитися лише штучним шляхом.
Тому не варто розраховувати, що ключ до примирення Росії та України – банальна зміна влади у сусідній країні.
Ні, ключ до примирення – це заміна підручника історії на шкільній парті та в університетській аудиторії, це відмова Росії від шовіністичної міфології, яка лише прикидається історичною наукою. Без цього нові та нові покоління росіян продовжуватимуть сприймати Україну як втрачену Росію.
