Останнім часом з боку зрадофілів побільшало постів, у яких описують вони безрадісне майбутнє, що ніби чекає відомих блогерів-порохоботів. От ніби всі вони втратять роботу і почнуться у них злидні та зубожіння. В коментах навіть гратами погрожували. Після «порохоботів ногами» і «порохоботів – на лихтарі» це – прямо таки претензія на гуманізм. Але я не про це.
Вологи мрії зраднюків примусили мене пригадати допис блогера Йожа Туманного, де автор ставив сакраментальне питання. Зубожилі просторікують що протягом 5 років не сталося жаданих їм реформ – але, чому ніхто із зубожилих за 5 років не реформував себе самого? Чому ніхто не освоїв нову спеціальність, не знайшов нову роботу з гарною з/п (розкажіть мені що таких нема – бу-га-га!), не переїхав з депресивного району туди де руки потрібні? Чому?
От розумієте, реальність така, що з погляду економічного, мені абсолютно байдуже хто виграє наступні вибори. Особисто для мене не поміняться нічого. Я так само проектуватиму металоконструкції, писатиму книжки і вестиму блог, як я це роблю зараз. Мене не турбує, буде в мене завтра робота чи ні. Я роблю справу. Я маю партнерів. Я маю коло замовників. Не складеться далі зі справою власною – я знаю з десяток фірм які залюбки візьмуть мене на роботу по спеціальності. В разі чого я маю крім основного фаху ще п’ять професій, при чому одну з них здобув прямо під час війни.
Я можу боятися ситуації, що влада побіжить замирюватися з Москвою, що мені заткнуть рота, що я зазнаю розправи через свої переконання (погрози чую регулярно – десь порівну від колорадів, і від прибічників Майдану). Що мої книжки заборонять до розповсюдження цензурою. Це – реальна загроза. А от опинитися без роботи – не загроза взагалі. Знаєте чому?
Бо за моїми плечима столярний цех у Запоріжжі, два заводи у Запоріжжі, фірма у Харкові, кілька приватних підприємств у Києві. Досвід, навички, зв’язки, старі замовники. Я багато часу доклав, аби збудувати все це навколо себе. А знаєте чому я все це створював? А тому що я від самого дитинства не вірю в те, що мій добробут мені збудує хтось. Завжди я знав, що або пан – або пропав. Що добрих чарівників, які за мене вирішать мої проблеми – не існує. Що держава нічого не дасть – а те що дасть завжди перехоплять більш спритні і жадібні.
І от пригадую я зараз знайомих блогерів-порохоботів, з якими доля звела протягом останнього часу. Знаєте, вони всі різні. З різними інтересами, з різними вподобаннями. Але всіх їх об’єднує одна й та сама риса – ми всі самодостатні. Практично всі блогери-порохоботи, яких я знаю – це мідл-клас. Буржуа. Люди яку роблять себе самі – і звикли робити себе успішними.
І от правильно ж запитав Йож Туманний – чому за п’ять років зрадофіли не реформували самі себе? Чому вони не обладнали своє життя, свій добробут? Багато хто з них не був на фронті. Багато хто з них НЕ допомагав волонтерам. А ті хто був – хто допомагав… Що заважало одній знайомій волонтерці перетворити наспіх зібрану волонтерську групу у повноцінний благодійний фонд – ну крім написання кілометрових постів про зраду? Що заважало товаришеві з яким разом були на ротації, піти працювати і досягти успіху – крім звички влаштовувати регулярно армагедон родичам і сусідам під маркою «жертви війни»? До ідеалістів і кар’єристів я питань не маю – першим поганою буде будь-яка влада, другі хорошою назвуть тільки ту владу, яка винесе їх нагору. Питання у мене до всіх інших – справді невдоволених. Чому?
Я знаю відповідь. Тому що я ду-у-у-уже гарно пам’ятаю той злам світогляду, який я сам пережив коли пішов з заводу на першу в житті комерційну фірму. Де треба було заробляти, а не отримувати. Шукання, розчарування, пошуки заказів, кидки на гроші… Треба було пережити все це, аби знайти особисто своє місце у цьому світі. Я не надто комерційна людина – але зміг реалізувати себе як інженер. Так – з кожним, хто колись став на шлях пошуку успіху. Зараз я це переживаю знову – з поширенням власних книжок.
Все просто. З очей порохоботів на зрадофілів дивиться реальність, в якій або – іти до успіху самотужки (тим самим шляхом що й ми всі свого часу), або – продовжувати жевріти так само як зараз, у злиднях. А не хочеться мучитися. Хочеться – чарівника, який прийде, покращить, вирішить їхні проблеми за них. Аж от правда така, що чарівників-то не існує. Вони знають це – але бояться визнатися собі самим.
Тому й заходяться глузувати про «порохоботів без роботи». Бо – бояться. Бояться, що без звичних робіт і теплих закутків залишаться як раз таки вони.
Бояться, що порохоботи – праві…
