Он, до прикладу, у Росії планують тотальну мобілізацію, і тамтешній депутат держдуми Соболєв вважає це нормою. "Мобілізація у випадку війни – це мобілізація. Жодних відстрочок тут бути не може", - коментує він рішення комітету з оборони про скасування відтермінувань від мобілізації для багатодітних батьків.
Я не кажу, що наш мобілізаційний закон бездоганний, однак щось таки застерегло народних депутатів від екзотичних та тоталітарних рішень.
Можливо, це "щось" - інстинкт небажання бути схожими до агресивної сусідки.
Він не завжди робітний – цей інстинкт. Бо недаремно з уст партнерів, зокрема – зовсім недавно від того ж таки Ентоні Блінкена, ми почули чергове застереження: "Це означає викорінення лиха корупції раз і назавжди. Перемога України на полі бою не дасть їй стати частиною Росії. Перемога у війні з корупцією не дасть Україні стати схожою на Росію".
Звісно, кожен може вкладати у цю вимогу свої сенси, але суть – "не стати Росією" - залишається. Бо, по-перше, не може "маленька Росія" здолати "велику", а, по-друге, найважливіше: саме ця різниця спровокувала Путіна на повномасштабну війну. Різниця менталітету, світогляду, цінностей, мрій. Саме тому він, кремлівський диктатор, одразу визначив цілі своєї "СВО", які у перекладі на нормальну мову означають геноцидне знищення українців та українського.
Але ж спокуса використати для досягнення щоденних результатів і далекоглядних намірів "ефективні" інструменти автократій, відкинувши при цьому демократичні процедури, правила, розподіл повноважень, — залишаються. Як і тяга до дешевого популізму совєтсько-російського зразка, базованого не стільки на суспільних запитах, а на хотєлках інфантильного і розбещеного патерналізмом і сталевими державними обіймами охлосу.
Важко уникнути пастки узалежнення від "народної любові", особливо коли ти наділений інструментами та силою карати й милувати, рятувати та кидати напризволяще, диктувати свої правила і не слідувати законним.
У ці дні, коли ми дискутуємо над п’ятьма роками Зеленського, важливо зрозуміти, що, можливо, єдиним досягненням цього незвичного президента стало те, що всупереч власним поглядам на державу, наперекір команді, м’яко кажучи, недержавників, мародерів та відвертих пройдисвітів, він не з власної волі зумів об’єднати більшість громадян довкола ідеї "неРосії". Так, ми доволі вправно об’єднуємося "проти" й оцей наратив нігілізму іноді виявляється реально робітним і рятівним.
Якщо згадати, скільки намірів та планів "5-6 менеджерів", а головно – нардепів з дипломами трускавецької школи пішло прахом після спроб суспільних апробацій, вкидів, провокативних експериментів, то направду ця п’ятирічка сформувала нарешті головний наратив часу – "неРосія". Війна тільки поглибила прокладену раніше колію шляху до Європи, а спроби реваншистів та просто легковажних невігласів розтринькати здобутки трьох українських Майданів загартували ядро, яке ніколи не дозволить країні стати "драконом", поконавши великого Дракона.
І не випадково саме зараз у кінотеатрах країни збирає овації не "Квартал 95", а фільм про наше Розстріляне відродження – "Будинок "Слово". Нескінчений роман". Тисячі людей нарешті усвідомлюють, якою ціною здобуто цю країну, кого та що ми втратили й ось повернули на шлях "Геть від Москви!".
"Не стати Росією" означає стати нарешті собою. Без гриму і примусу. Без нашарувань меншовартості та сервільності. Самодостатніми й врешті переможними.
