"Інфільтрована держава: Москва пише сценарій, некрономи виконують" - Владислав Смірнов

"Інфільтрована держава: Москва пише сценарій, некрономи виконують" - Владислав Смірнов

Радянський Союз не вмів будувати, але вмів руйнувати. Особливо – чужі держави. Поки західні аналітики фантазували про шпигунів, що крадуть креслення літаків, у кабінетах Луб’янки писалися куди небезпечніші документи – покрокові інструкції, як убити країну, не підіймаючи танкових армій. Юрій Безменов, офіцер КДБ, що втік на Захід, не випадково сказав свою знамениту фразу: 10–15% нашої роботи – це розвідка, 85% – субверсія. Не розвідка, не диверсії, а системний, довгий, нудний підрив. Підрив того, що тримає суспільство на ногах: цінностей, освіти, еліт, самооцінки.

Якщо подивитися на Україну крізь цю призму – стає моторошно. Ми справді пройшли всі чотири етапи методички: деморалізація, дестабілізація, криза, спроба «нормалізації». І сьогодні, коли нам підсовують «мирні плани», де ми маємо віддати території, розморозити агресору економіку, відмовитися від НАТО і обрізати власну армію – це не просто політична помилка. Це фінальний етап чужого алгоритму. Ворожа методичка намагається завершитися.

Деморалізація в українському випадку почалася задовго до 1991 року, але після формальної незалежності її не зупинили – навпаки, перелицювали. Покоління, народжене у 90-х, виросло в інформаційній колонії: російські серіали, російські новини, російська естрада, російські «успішні» герої кримінальної романтики. Київ позиціонувався як трохи більш культурний провінційний додаток до Москви. В освіті десятиліттями жили радянські канони: українська історія як додаток, російська – як «серйозна». У політиці – керуючі колонії, а не державники. У церкві – структури, які працювали на «русскій мір», а не на українську суб’єктність. Так виховували покоління, яке одночасно ненавиділо корупцію й голосувало за корумпованих; яке виходило на Майдан і повертало собі Януковича; яке любило Україну, але не довіряло українській державі. Це і є деморалізація: коли народ не довіряє самому собі.

У цій фазі вже з’являється окрема порода – те, що я називаю некрономами. Від nekros – мертвий, nomos – порядок. Некрономи – це чиновники й «елітки», які живуть не для того, щоб творити новий лад, а щоб паразитувати на розпаді старого. Вони як жуки-гнойовики: повзають по гниючих інституціях, ліплять із гною кар’єри, бюджети, партії. Їхня стихія – некроекономіка: економіка смерті, війни, розпилу, де ресурсом є розклад держави. Для московської методички це ідеальний людський матеріал: зламу не треба – треба дати їм ще трохи повноважень.

Потім пішла дестабілізація. Не Кремль придумав наші тріщини – Схід і Захід, мову, різний історичний досвід, несправедливий перехід від СРСР до «ринку», олігархів як нову знать. Але Кремль усі ці тріщини перетворив на лінії фронту. Помаранчева революція, яка могла стати початком суб’єктної політики, була обгорнута в російські наративи: «розколота країна», «зрада другої половини». Реванш 2010 року – не просто чергова зміна влади, а повернення керованого Москвою режиму. Харківські угоди, мовні маніпуляції, повзуча федералізація – це і була дестабілізація, впакована в «легальні» рішення.

Коли 2013–2014-го Україна вдруге сказала «ні» імперії й викинула Януковича, Росія перейшла до відкритої фази війни: Крим, Донбас, «ополченці». Це був момент, коли субверсія з медійно-політичної стадії перейшла в гарячу фазу. Але сценарій методички нікуди не подівся – його просто масштабували. На кожному етапі некрономи тільки посилювалися: вони вбудовувалися в усі сторони конфлікту – в «стабільність» Януковича й в «революційні крила» після. Їхній принцип простий: хто б не переміг – вони будуть обслуговувати розклад.

24 лютого 2022 року – це кульмінація третього етапу. Криза. У підручнику це момент, коли державні інституції слабкі, еліта корумпована, суспільство втомлене й розсварене. На цьому фоні входить «рятівник» – внутрішній диктатор або зовнішня армія. Росія чесно вірила: 30 років роботи дають право розраховувати на триденний blitzkrieg. Столиця впаде, Офіс президента попросить «гарантій», парламент проковтне нову «Конституцію», РПЦ благословить «возз’єднання», Європа полегшено видихне – «криза закрита». Далі – “нормалізація” російського контролю.

Але країна відмовилась зіграти роль жертви з методички. Армія, яку деморалізували і недофінансовували, почала воювати, як суб’єкт. Суспільство, яке вважали розділеним, мобілізувалось краще, ніж держава. Міста, які мали впасти за три дні, трималися місяцями. Україна зламала ворогу військовий сценарій. Ми зупинили їх саме там, де Безменов казав, що це ще можливо: на етапі кризи, силою зброї.

Але це не означає, що субверсія закінчилася. Навпаки – вона змінила форму. Якщо не вийшло знести державу танками, її можна добити «мирними планами» й внутрішньою інфільтрацією. І тут некрономи, які пережили всі попередні етапи, виходять на авансцену. У них нарешті ідеальний корм: руїна, бюджет війни, втомлене суспільство, збентежені партнери. Вони починають займати ключові позиції – не для реформ, а для того, щоб перетворити війну на нескінченний кормовий цикл. Некроекономіка стає державною політикою: гроші не йдуть на майбутнє, вони йдуть на обслуговування розкладу.

Тепер в хід пішов четвертий етап – “нормалізація”. В радянському лексиконі це звучало цинічно: розстріляне повстання – «наведення порядку», окупація – «стабілізація». У нашому випадку “нормалізація” має вигляд планів на 28 пунктів, де Україна має добровільно погодитись на те, що Кремль не зміг зробити силою. Віддати частину територій. Зняти санкції. Відмовитись від НАТО. Скоротити армію. Визнати статус-кво “як реальність”. І найголовніше – все це подається не як поразка, а як «дорослий компроміс» і «відповідальна політика втомленої країни». Тут некрономи вищого рангу – ті, які доросли до Банкової – працюють у повну силу. Їхня задача – організувати політичний похорон державності так, щоби це виглядало як “мирний процес”.

Паралельно з цим запускаються внутрішні агенти наративу. Вони можуть говорити українською, бути симпатичними, мати минуле в патріотичному таборі або навіть у владі. Але їхній текст раптом зводиться до простого рефрену: «ми втомилися», «треба думати про економіку», «захід нас зрадить», «боротьба – це інфантилізм, головне бути прагматичними». Звичні лінії розколу переформатуються: тепер це фронт проти тилу, військові проти цивільних, волонтери проти держави, «радикали» проти «реалістів». Найстрашніший ефект: увагу з агресора зміщують на власних. Люди частіше сваряться між собою, ніж говорять про Москву. Це і є стара добра субверсія, тільки в новій упаковці. І некрономи тут – ідеальні модератори конфлікту: вони завжди будуть підливати бензину туди, де найвигідніше.

Тут і входить у гру фактор інфільтрованої держави. Бо якщо раніше методичка діяла зовні, через медіа, церкву й покупних політиків, то тепер вона діє і зсередини – через тих, хто формально керує країною. Банкова в цьому сенсі стала ідеальним майданчиком. Замість прозорого президентства ми отримали конструкцію «актор + продюсер», де перший відповідає за картинку, другий – за реальні рішення. Зеленський, який з 2019 року так і залишився актором у логіці управління, не створив власної системи стримувань і противаг. Він замінив її на систему особистої довіри – передусім до Андрія Єрмака. В результаті ключові точки впливу – силовики, дипломатія, кадрова політика, переговорні треки – опинились у руках людини без виборчого мандату. Некроном вищого ґатунку отримав доступ не лише до розкладу, а й до архітектури рішень.

І саме ця зв’язка – президент-актор і тіньовий «оператор» – сьогодні робить четвертий етап методички смертельно реальним. Коли делегацію на «мирні» переговори формують не за принципом фаху та довіри, а за принципом близькості до Офісу, це не про дипломатію, це про контроль. Коли в указі про делегацію «зникає» стандартний пункт про директиви – це не технічна помилка. Це спроба вивести зміст домовленостей із зони публічної відповідальності. Коли офіційні формули миру (відновлення кордонів, відповідальність агресора, репарації, гарантії безпеки) починають розмивати «практичнішими» пунктами чужих планів – ми бачимо не реалістичну політику, а нормалізацію поразки. Некроекономіка тут дає про себе знати у всій красі: мир перетворюють на інвестиційний проєкт для некрономів, які прагнуть дожирати країну вже в умовній «паузі».

Суть історії проста: війна відкрила всім наші сильні сторони – здатність до спротиву, саморганізацію, готовність платити ціну за свободу. Але вона також оголила й те, що 30 років будували над нашими головами: мережі впливу, покоління деморалізованих еліт, медійну отруту, псевдоеліту-некрономів, які дуже хочуть повернутися в комфортний стан «нормальності» навіть ціною держави. Саме вони сьогодні так завзято продають нам формулу «головне – мир», делікатно замовчуючи, що мають на увазі: «головне – комфортна тиша для нас, а не справедливість для України».

Якщо говорити чесно, ми сьогодні стоїмо не перед вибором «продовжувати війну чи погоджуватись на мир». Ми стоїмо перед вибором: дозволити завершити над нами чотири етапи чужої методички – чи написати власну контрінструкцію. Контрінструкція не про романтичний максималізм. Вона про конкретні речі: публічні директиви для будь-якої делегації, чітко зафіксовані червоні лінії, обов’язковий правовий і безпековий аудит будь-якого «плану миру», повний текст угоди до підписання, репрезентативний склад переговорників, а не токсичні фаворити-некрономи. Вона про те, що мир – це не коли нам дозволили жити з урізаною країною, а коли агресора позбавили інструментів повторення. І про те, що ми не віддаємо монополію на майбутнє ні Москві, ні Трампу, ні Банковій.

Методичка ворога працювала по нас тридцять років. Війна її зламала, але не спалила. Субверсія не закінчилася. Вона змінила мову. Сьогодні вона говорить словами «реалізму», «втоми», «компромісу». Тому зараз головна лінія оборони проходить не по окопах, а по нашій здатності розпізнавати, де нам пропонують мир, а де – просто ставлять останній рядок під багаторічним планом знищення Української держави, підписаний руками некрономів.

Від того, чи побачимо ми це, залежить, чи буде в цієї держави справжнє майбутнє, а не «нормалізація» в чужих очах.