Ловлю себе на думці, що всі люди, з якими я жила, спілкувалася, дружила і навіть працювала до війни, були на Майдані. Не постійно, але принаймні хоч раз прийшов кожен. І підтримували Майдан матеріально так чи інакше теж усі. Після побиття студентів на мітинг пішли цілим будинком, здається, усі дев'ять поверхів.
Можливо, у мене просто маленька бульбашка. Та не можливо, а точно, ми всією бульбашкою потім переїхали у волонтерство.
Але факт є. Я знала про існування антимайдану, але не бачила його вживу, тільки зрідка пробігаючи повз цих людей у метро, коли вони групами під конвоєм бригадирів їхали на Арсенальну. Тільки на моніторах комп'ютера, і ще у телевізорі.
У телевізорі Антимайдан втілював собою Янукович - це зрозуміло. І Зеленський з його бидляцьким Кварталом.
Іноді я дуже шкодую, що не вмію читати думки. Я б хотіла зараз знати, що думають ці особи на фото під поглядами Небесної сотні.
Що думає Зеленський, який у сьогоднішній промові стільки разів вжив слово "гідність", що воно втратило смисл у його вустах. Суцільне "ігогого" лишилося. Торохтить як порожній віз під суфлера, грає емоцію, погано грає, непереконливо.
Ні, я не забуду йому "ебонітові палички". Ніколи не забуду.
Лєна - сценаристка ебонітових паличок - не прийшла. Чи то нерви слабші, не вміє так працювати лицем, чи то рано вставати не захотіла.
Що думає Єрмак? Що означає його публічна поява поряд із Зеленським після вангергейту? Це ж сигнал усім нам, правильно? Я б хотіла знати, чи задоволений він собою. Чи йому не страшно. Зрештою, чи не печуть підошви. Там, на місці розстрілу українців, у нього б мало підгорати під ногами.
