"Очі, які я ніколи не забуду..." - Тетяна Доцяк

"Очі, які я ніколи не забуду..." - Тетяна Доцяк

Це очі жителів Ізюму. Здається, таких я більше ніде не бачила. Вони такі глибокі, в них стільки жаху, болю, муки...

Спершу вони не хочуть говорити, ховають очі й намагаються швидко піти. Потім зупиняються, починають говорити і їх вже не зупинити, підборіддя дрижить, в очах сльози.

Страшно про це говорити, але спершу я думала, що люди збожеволіли. Або додумують. Або додають до своїх чужі історії. Бо так не може бути! Не може одна людина поховати шістьох рідних за два місяці! Ну це ж не може бути правда, що ховали сусідів під вікнами! Як це, у 21 столітті покінчити життя самогубством, бо немає їжі, медикаментів і памперсів? Не можна замерзнути у своїй хаті! Не може дитину розірвати снарядом! Закатували до смерті просто за те, що українець? Як таке може бути? Я підходила до інших людей і тихенько перепитувала: "А правда, що он та жінка каже, а правда, що он той чоловік розказує?" Правда, кажуть, правда... Потім я вже не дивувалася, просто знімала, просто переповідала в новинах.

Я ніколи не забуду ті очі.

І там, на в'їзді у звільнений Ізюм, біля стели, я бачила інші очі!

В них стільки впевненості, стільки добра, сили! А ще люті й відваги! Я стою поряд з ними, здається зовсім маленька, а вони такі великі! Здається, що вони - гора, і мені не страшно! Зовсім не страшно! Здається, що то бетмени чи кіборги, але ж ні, то люди, он жартують, що обміняють мою машинку на танчик, просять селфі. Зі мною? Та ви що, це я з вами! "Оцей кац@пський танк забираємо собі, а он той сонцепьок вже спьокся", - показують трофейну техніку, жартують, сміються! А в очах їхні матері, дружини, діти... здається, я навіть бачу їхні обличчя...

"Ми ж переможемо?" - питаю, хоч і сама знаю, що переможемо, просто зловити на слові хочу, як в дитинстві. "Та звісно переможемо! В нас що є вибір?", кажуть. І ми обіймаємося.

Вклоняюся!

Кожному - живому й полеглому!

З Днем Захисників і Захисниць Україні!