- Візьміть нас в НАТО, - каже той, хто має один бекграунд, певну історію своєї діяльності, певні результати своєї роботи, і не в останню чергу - зрозумілу репутацію.
- Візьміть нас в НАТО, - каже той, хто має іншу історію, послідовність або безсистемність дій, і зокрема - певну репутацію.
І я не можу повірити, що той, хто представляє Україну в політичному та військовому відношенні, геть не має значення. У когось відбирають ядерну зброю та дають взамін якийсь незрозумілий папірець. Когось слухають уважніше, хтось бореться за національні інтереси продуктивніше. На кожного є досьє. За кожним "волочиться" певний політичний шлейф. Шкода, що ми всі залежимо від цього шлейфа, якщо він негативний, або не заслуговує довіри.
До того ж, мені здається, ми як держава якось часто потрапляємо в незручну для нас часову воронку. Як наче йдемо вздовж залізничної колії і ніяк не можемо крокувати точно по шпалах - все якось ступаємо між ними:
- початок війни в 2014 році прийшовся за несприятливих для нас умов, коли при владі був Обама та, наприклад, Меркель, де перший занадто бесхребетний щодо нас, а друга вигодувала путіна своєю міцною німецькою з ним дружбою;
- повномасштабна війна почалася за Зеленського та Єрмака, що змусило нас стояти на краю прірви;
- початок перемовин по закінченню війни ми маємо за Трампа, який цілком може пожертвувати нами. До того ж початок перемовин - за Зеленського та Єрмака, які американцям зрозумілі, і весь їх шлейф - як на тарілочці. Кому-кому, а американцям ти не доведеш, що ти патріот та професіонал, якщо ти ним не був і не є. Вони про тебе все давно знають.
А ще якась чехарда з відставками урядів по світу, з виборами тік-токерів в Румунії, з усіма тими, хто осідлав зручну конячку - українську тему, і за наш рахунок намагається вирішити свої проблеми.
Одні вивішують бігборди зі зруйнованими росією українськими містами - "ви хочете, щоб було як в Україні?" (Грузія).
Інші змагаються за дотації з ЄС, перекриваючи саме український кордон, бо там найболючіше, швидше можна домогтися свого (Польща).
І все це прямо ЗАРАЗ. Коли нам так важко. Хоча, якщо не читати новини - то ось міста готуються до Нового року. Про тих, хто тиждень тому загинув у власному домі від російського КАБу - поступово забувається, і лише хлопці з великими війсковими наплічниками, що зупинилися випалити цигарку серед натовпу цивільних, та автівки з позначками напрямів фронту, якось одразу опускають на землю. Нагадують про війну. І то - далеко не всім.
Ми були не надто відомі світу, а зараз всі, кому не лінь, або використовують нашу біду, або ж беруть нас за приклад. Ось тільки до сильних позицій, коли ми могли би не питати дозволу в союзників та відпрацьовувати по ворогу так, як нам зручно (як Ізраїль в Газі) - ще далеко.
Принаймні не з сьогоднішніми нашими переговірниками - так точно.
