Це — реальність, з якою не можна не рахуватися. Не найгірший генерал наших ЗСУ, між іншим. Ми йому маємо довіряти.
Я сподіваюся, українське суспільство його підтримає — політики, журналісти, лідери суспільної думки. Кожен. Навіть ті, хто щиро закоханий в харизму Валерія Залужного.
Ми ж не бажатимемо новому головкому невдач і поразок, правда ж?
І ще. Варто мабуть припинити заупокойний плач за Валерієм Федоровичем. (* Бо дехто вже пише в ФБ: “Ім’я Залужного навіки збережеться в нашій пам’яті!”).
Ми ж його навіть на пенсію не проводжаємо. Просто людина посідала високу посаду і тепер посідатиме іншу.
Не посада ж визначає авторитет людини? Якщо він талановитий полководець, він обов’язково ще заявить про себе.
Хотілося б, звичайно, щоб він залишився у збройних силах, а не йшов кудись “на викладацьку роботу”. Бо його досвід і харизма в армії знадобляться.
Як на мене, найкраще, що він зміг би зробити — це написати рапорт Зеленському з проханням відправити його керівником якогось з Оперативних командувань (Західного, наприклад, де він починав). Я б на його місці так і вчинив.
Так, йому доведеться працювати під керівництвом свого колишнього підлеглого. Ну то й що? Хіба це трагедія? Я знаю багатьох людей, які пройшли через таке чистилище.
Зміна кута зору завжди дає грунт для нових ідей і нестереотипних рішень, можливість яких лишається непоміченою, доки над головою висить тягар відповідальної посади.
І потім, навчитися виконувати накази тих, кому сам свого часу їх віддавав — це теж серйозне чоловіче випробування. Коли ховаєш кудись у дальній куток власні амбіції й образи, й стиснувши зуби, не покладаючи рук, працюєш на спільну перемогу там, куди тебе направила держава...
...Є у велоспорті така дисципліна як гонка переслідування. Це коли в четвірці велосипедистів на треку постійно змінюється лідер. Кожен по черзі займає цю, найважчу позицію. Аби команда не втратила темпу.
