Одні країни сподіваються на свої ресурси, а інші - ставлять недосяжні цілі, і вигадують, як їх досягти.
1. У першому варіанті ресурси вивчаються, і країна фантазує, що з них можна зробити. Зазвичай ресурсів завжди мало, тому й амбіції у таких випадках дріб'язкові. Типу, нам би вижити хоч якось...
2. У другому варіанті спочатку ставляться великі цілі, а тільки потім дивляться - які ресурси потрібні і скільки. І якщо їх не вистачає, то думають, де їх взяти, щоб все-таки досягти поставленої мети, а не просто витратити їх аби як.
3. Так ось. Довгий час у жебрацькому Китаї метою країни було мати хоча б по 1 чашці рису на кожного китайця. Це вважалося мрією. Для її втілення вони вигадали, як вирощувати дуже багато рису. І за кілька років цієї мети було досягнуто.
4. І тоді в Китаї було поставлено завдання другого рівня: щоб кожен китайець мав уже по 2 чашки рису. Щоправда, цього вже недостатньо було збільшувати площі рисових полів.
5. І вони розгорнулися, придумавши, як виготовляти... дешеві, але не дуже якісні товари, так званий ширвжиток. І заполонити ними весь світ, щоб у всіх країнах їх купували, і виручка текла назад до Китаю... І вона текла спочатку струмками, потім річками, а потім лавинами. Тобто і це завдання було виконано.
6. І тоді Китайські керівники (накопичивши жирку), почухали потилицю і поставили таке завдання, третього рівня: Щоб у кожного китайця рис був не головною їжею в чашці, а лише... гарніром до основної страви (!).
7. Для цього вони створили умови, щоб усі світові бренди кинулися до них зі своїми виробничими потужностями для виготовлення самої ходової та якісної продукції. Що в останні десятиліття й відбувалося на очах усього світу.
8. Я навіть знаю, яке наступне завдання вони поставлять і що на це задумали.
Ось так, багатоходова комбінація Китаю, який крок за кроком ставив дедалі амбітніші цілі, привели його до лідерства у світі.
А що ж у нас? Яка мета?
І як виглядатиме наша багатоходівка переходу з першого рівня на третій?